УКРАЇНА – ГОНЧАРНА КРАЇНА

Гончарство – одне з найдревніших і найшанованіших
занять людства. Не обділено ним і Україну: у нас практично в кожній області були великі й малі гончарні осередки,
де натхненно глинописали історію народного буття
мудреці-майстри, які своїми безсмертними (бо випалена глина таки вічна!) гончарівними витворами уславили українство в світах.

Україну нерідко величають гончарною країною, з огляду
на величезні родовища глин і майже повсюдне поширення гончарства. Видатний геолог і ґрунтознавець, засновник глинознавства, професор Петро Земятченський 1896 року писав: «...Кажется, нигде нет такого богатства и разнообразия каолиновых пород, как на юге России. Некоторые местности давно уже приобрели, так сказать, классическую известность в этом отношении; но несравненно больше богатств еще неоткрытых, или известных только местному населению, незнающему никакого другого применения для названного минерала, как лепить грубые копеечные горшки или белить хату.

Кажется, природа, лишив страну леса, решила вознаградить ее глиною, которая служит здесь почти универсальным материалом, идущим для удовлетворения всевозможных обыденных нужд. Начиная с хаты, кончая ложкой, вся домашняя утварь делается из глины. Казалось бы, вследствие такого важного практического значения, каолины юга России должны были обратить на себя особенное внимание как ученых, так и правительства. Казалось бы, давно должны быть приведены в известность условия распространения, количество и качество тех богатств, которыми так щедро наделила страну природа. На самом деле ничего подобного нет». Підтвердженням слів Петра Земятченського є дані російської статистики, згідно з якими 1913 року для виготовлення фарфоро-фаянсових виробів у Росії було використано 86% каоліну з Англії і тільки 14% «русского каолина из Глухова Черниговской губ.».

Через 22 роки після публікації Петра Земятченського ситуація не тільки не поліпшилася, але й катастрофічно погіршилася, про що видатний український учений-силікатник, академік Борис Лисін 1918 року із сумом констатував: «Не зважаючи на всі ці дуже кори­стні умови, керамічна промисловість не мала у нас того високого стану розвитку, на котрому вона повинна стояти, як країна глини, бо хочь і минуло вже приближно півтораста років, як був заснований перший фарфоровий завод на Вкраїні, про те керамічна промисловість не тілько не розвивається ї ліпшає, а навпаки, не вважаючи на весь розвиток світової техніки, вона знищується, калічиться і немов гинє. І ми маємо такі сумні пріклади, що фарфорові заводи України які здобули собі в давні дні славу: Межигорській, Корецький, Черкаський, Білотинський, Житомирський, Чудновський, Емильчинський і ще ціла низка – тепер зовсім не істнують, і їх колишні житьові вироби зараз є археольогічна цінність високої вартости». Учений висловлював сподівання, що «коли ще так недавно дослідуванне сирих багацтв для добробуту населення мало цікавило уряд і громадянство, то тепер, коли демократична суспільно-державна влада отверто закликає живу, творчу інїціятиву для створіння і скріпління промисловости, обов’язком кождого свідомого робітника – е віддати свої сили і знання, щоби цю галузь промисловости, з безсумнївною великою будущністью, оживити, зміцнити і піднести до такого стану, який відповідав би потребам культурної держави». Як актуально звучать ці натхненні слова й нині, адже Україна останніми роками повернулася до такого ж стану руїни, як і викликаної громадянською війною 1918–1920 років!!! Фактично, упродовж 100 років від опублікування монографії Петра Земятченського в Україні належним чином так і не розвинулася ані наука про гончарство як феномен народної культури, ані гончарна промисловість.

У підсумку, більшість гончарних осередків на сьогодні припинили своє існування, як і значна частина українських гончарних (майолікових, фарфоро-фаянсових) заводів. На такому песимістичному фоні певного оптимізму додає віднедавнє утвердження України як керамологічної держави: в Україні постала й усе активніше розгортає діяльність академічна наукова установа, яка поставила за мету комплексне дослідження гончарства, – Інститут керамології – відділення Інституту народознавства Національної академії наук України. З’явилася не випадково на Полтавщині, адже саме там знаходиться стародавнє козацьке містечко Опішне, яке вже більше століття залишається найвизначнішим гончарним осередком нашої Держави. Нині вже ні в кого не викликає сумніву висновок учених, що це – загальновизнана гончарна столиця України, твердиня збереження національних традицій цього предковічного рукомесла українців. Опішненська кераміка стала своєрідним етнічним символом української культури ХХ століття. Постановою Кабінету Міністрів України від 26.07.2001 №878 селище включено до «Списку історичних населених місць України».

ХРОНОЛОГІЯ ЛІДЕРСТВА ПОЛТАВЩИНИ
В НАЦІОНАЛЬНОМУ ГОНЧАРСТВІ Й КЕРАМОЛОГІЇ

Опішне стало місцем організаційного структурування української керамології цілком закономірно, як підсумок більше ніж столітнього авангарду Полтавщини в українському гончарюванні й вивченні гончарства. Подам лише деяку хронологію такого лідерства в національному масштабі:

1879 – на Полтавщині вперше на українських етнічних територіях було проведено польову керамологічну експедицію: професор Харківського університету Анастасій Зайкевич, на прохання Полтавського губернського земства, у польових умовах обстежив гончарні осередки Миргородського, Лохвицького, Зіньківського та Полтавського повітів;

1880 – полтавець Анастасій Зайкевич написав перше в Україні керамологічне дослідження гончарних осередків губернії за власними польовими матеріалами – «О гончарном производстве»;

1882 – полтавець Анастасій Зайкевич, за підтримки Полтавського губернського земства, опублікував перший в Україні образотворчий альбом «Мотивы малороссийского орнамента гончарных изделий» зі зразками близько 100 орнаментів мисок, горщиків, глечиків, тикв, кахель та інших глиняних виробів (наприкінці того ж року поляк Людвік Вєжбіцький видав у Львові альбом «Взори промислу домашнього: Вироби глиняні селян на Русі (Косів)», проте в ньому були представлені переважно авторські твори косівського гончаря Олександра Бахмінського);

1890 – уперше в Україні на засіданні Полтавського сільськогосподарського товариства визнано необхідним «строить склад образцов, моделей, красок и других препаратов по гончарному... делу;

1893 – полтавець Іван Зарецький уперше в Україні в польових умовах почав цілеспрямовано фіксувати професійну лексику гончарів;

1893 – полтавець Іван Зарецький уперше в Україні в польових умовах почав фіксувати фотоспособом на скляних негативах технологічні процеси традиційного гончарства, побут гончарів;

1893 – полтавець Іван Зарецький уперше в Україні започаткував формування нового типу керамологічних джерел, а саме – графічної документації польових спостережень;

1893 – полтавець Іван Зарецький уперше в Україні зібрав велику колекцію традиційних гончарних виробів (близько 400), яку передав до Земського природничо-історичного музею;

1893 – полтавець Іван Зарецький уперше в Україні зібрав колекцію глин та інших матеріалів гончарного виробництва;

1894 – полтавець Іван Зарецький опублікував у Полтаві першу не тільки в Україні, а й у Російській імперії керамологічну монографію «Гончарный промысел в Полтавской губернии», написану за матеріалами його польових досліджень гончарних осередків Полтавщини;

1894 – у Опішному відкрито перший в Лівобережній Україні гончарний навчальний заклад – Земську зразкову гончарну майстерню;

1895 – в Полтащині відкрито Миргородську художньо-промислову школу імені Миколи Гоголя, яка функціонує й донині як Миргородський державний керамічний технікум імені Миколи Гоголя – на сьогодні єдиний на всьому постсовєтському просторі спеціалізований гончарний вищий навчальний заклад 1-2 рівня акредитації і до того ж найстаріший на цьому терені;

кінець ХІХ століття – у опішненського гончаря Федора Чирвенка вперше в Україні з’явився гончарний круг із металевою віссю;

кінець 1890-х – середина 1910-х років – Опішне було єдиним на той час в Україні гончарним осередком, з майстрами якого активно співпрацювали видатні українські мистці: живописці Сергій Васильківський, Василь Кричевський, Микола Самокиш, графік Опанас Сластьон, скульптори Єлизавета Трипільська та Леонід Позен;

1899 – уперше в Україні в Опішному виготовлено серію фотографій «Типи гончарів м.Опішне», які експонувалися на Всесвітній виставці в Парижі (1900);

початок 1900-х років – з усіх майстрів традиційних осередків гончарства саме опішненський гончар Іван Гладиревський уперше в Україні почав виготовляти мальовану плитку для облицювання будинків;

1901 – уперше в Україні учасники обласного з’їзду діячів кустарної промисловості в Полтаві порушили перед Полтавським губернським земством клопотання про видання доступної для кустарів брошури, яка б містила основні рецепти приготування поливи, описи горнів тощо;

1902 – уперше в Україні полтавець Віктор Василенко опублікував зібрану й систематизовану ним професійну лексику гончарів Полтавщини в праці «Опыт толкового словаря народной технической терминологии по Полтавской губернии...»;

1904 – уперше в Україні архітектори почали залучати саме опішненських гончарів до виготовлення декоративної облицювальної плитки і черепиці для приватних і громадських будівель;

1904 – в Опішному художником-керамістом Петром Вауліним засновано перший в Україні музей старовинних гончарних виробів;

1904 – уперше в Україні Полтавське губернське земство відкрило в Полтаві кустарний склад, який розшукував ринки збуту й постачав за межі губернії продукцію кустарних промислів, у тому числі й гончарів;

1911 – в Полтавщині, у м.Ромни, побачив світ перший в Україні посібник з виготовлення глиняних виробів – «Як робити глиняну посуду» Осипа Білоскурського;

1913 – Полтавське губернське земство опублікувало перший в Україні ілюстрований фотографічний каталог традиційних глиняних виробів Полтавщини;

1917 – уперше в Україні Полтавське губернське земство прийняло рішення про створення в Опішному спеціалізованого музею гончарства;

1917 – уперше в Україні Полтавське губернське земство прийняло рішення про важливість підготовки й видання спеціальних книг з історії гончарства в Україні;

1926 – з-поміж українських керамологів полтавець Яків Риженко став першим аспірантом;

1927 – уперше в Україні, у Опішному, Полтавською санітарною організацією, за підтримки Наркомздоров’я та наданих консультацій Українським інститутом гігієни та патології праці і Харківським санітарним бактеріологічним інститутом, проведено комплексне науково-практичне обстеження санітарно-гігієнічних умов роботи гончарів одного гончарного осередку;

1929 – полтавець Яків Риженко вперше в Україні захистив керамологічну дисертацію;

1929 – у Опішному засновано першу в Україні художню гончарну артіль «Художній керамік»;

1954 – уперше в Україні полтавка Марія Кривчанська захистила кандидатську дисертацію, присвячену дослідженню гончарної термінології, – «Лексика гончарного промысла Полтавской области»;

1970–1971 – уперше в Україні аж 12 гончарів (з Опішного) стали членами Спілки художників СРСР;

1971 – уперше з-поміж українських народних майстрів гончар Іван Білик з Опішного став дипломантом одного з найпрестижніших світових конкурсів кераміки у Фаенце (Італія);

1986 – у Опішному за дорученням Ради Міністрів Української РСР та рішенням Полтавського облвиконкому засновано Музей гончарства в Опішному – всеукраїнський центр збереження, вивчення й популяризації гончарної спадщини України;

1987 – у Опішному засновано перший в Україні меморіальний музей-садибу народного майстра – Меморіальний музей-садибу славетної гончарки Олександри Селюченко;

1988 – Музей гончарства в Опішному вперше в Україні почав цілеспрямовано фільмувати події та явища, пов’язані з українським гончарством, започаткувавши розвиток української візуальної керамології;

1989 – Рада Міністрів Української РСР прийняла постанову про створення на базі Музею гончарства в Опішному Державного музею-заповідника українського гончарства в Опішному;

1989 – у Опішному проведено перший в Україні Республіканський симпозіум гончарства «Традиції і сучасність»;

1991 – опішненець Олесь Пошивайло опублікував керамологічну монографію «Гончарство Лівобережної України ХІХ – початку ХХ століть і відображення в ньому основних духовних настанов української народної свідомості», в якій уперше в Україні гончарство досліджено як феномен народної культури українців, і яка започаткувала завершальний етап організаційного структурування української керамології;

1992 – у Опішному засновано перше в Україні гончарне видавництво «Українське Народознавство»;

1993 – уперше в Україні опішненець Олесь Пошивайло опублікував словник гончарної лексики – «Ілюстрований словник народної гончарської термінології Лівобережної України (Гетьманщина)»;

1993 – уперше в Україні в Опішному започатковано видання першого національного культурологічного щорічника, присвяченого різноманітним питанням вітчизняного гончарства – «Українське Гончарство»;

1994 – в Опішному підготовлено й надруковано книгу Володимира Качкана «Жива глина: Мандрівка в минуле та сьогоднішнє Опішного», в якій уперше в Україні для відтворення історії, сучасного стану й мистецьких досягнень славетного гончарного осередку широко використано епістолярну спадщину та спогади гончарів;

1995 – уперше в Україні в Опішному відкрито Науково-дослідницький центр українського гончарства (в структурі Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному);

1995 – уперше в Україні науковці Опішного почали користуватися терміном «керамологія» для означення наукових студій гончарства;

1995 – уперше в Україні опішненець Олесь Пошивайло захистив докторську дисертацію, присвячену ролі й місцю гончарства в традиційно-побутовій культурі українців, зі спеціальності «етнологія», – «Етнографія українського гончарства (Лівобережна Україна)»;

1995 – уперше в Україні гончар (Микола Пошивайло) та керамолог (Олесь Пошивайло) саме з Опішного були відзначені Всеукраїнською літературно-мистецькою премією імені Івана Нечуя-Левицького;

1997 – уперше в Україні засновано художній загальноосвітній навчальний заклад зі спеціалізацією «гончарство» – Колегіум мистецтв у Опішному;

1998 – уперше в Україні полтавець Ігор Пошивайло захистив кандидатську дисертацію, присвячену міфо-ритуальним аспектам світового гончарства – «Міфо-ритуальні аспекти гончарства як полісемантичної знакової системи»;

1999 – уперше в Україні полтавець-малобудищанин Віктор Міщанин опублікував фундаментальний регіональний словник гончарів – «Словник гончарів Глинського, Малих Будищ, Старих Млинів, Хижняківки»;

1999 – уперше в Україні гончарі – Іван Білик, Михайло Китриш, Василь Омеляненко – саме з Опішного були відзначені найвищою державною мистецькою нагородою – Державною премією України імені Тараса Шевченка;

1999 – уперше в Україні в Опішному відкрито музей гончарної родини – Меморіальний музей-садибу гончарної родини Пошивайлів;

2000 – у Опішному вперше в Україні проведено Національний симпозіум гончарства;

2000 – у Опішному вперше в Україні проведено Всеукраїнський гончарський фестиваль;

2000 – у Опішному вперше в Україні проведено Національний конкурс художньої кераміки;

2000 – у Опішному засновано Українське керамічне товариство;

2000 – уперше в Україні полтавець Ігор Пошивайло опублікував фундаментальну монографію про світове гончарство як полісемантичний комплекс культурних знаків – «Феноменологія гончарства: Семіотико-етнологічні аспекти»;

2000 – у Опішному засновано перший у Європі Інститут керамології як відділення Інституту народознавства Національної академії наук України;

2000 – у Опішному засновано перший в Україні національний науковий бібліографічний щорічник «Бібліографія українського гончарства»;

2001 – у Опішному засновано перший в Україні національний науковий щорічник «Українська керамологія»;

2001 – у Опішному засновано перший в Україні національний науковий «Український керамологічний журнал»;

2005 – уперше в Україні до навчального плану Державної спеціалізованої художньої школи-інтернату 1-3 ступенів «Колегіум мистецтв у Опішному» включено навчальний курс «Етнографія українського гончарства» для 9-11 класів.

2005 – у Опішному підготовлено й видано перше в Україні фундаментальне дослідження малих осередків гончарства – монографію малобудищанця Віктора Міщанина «Північна група малих осередків гончарства Опішненського гончарного району (друга половина ХІХ–ХХ століття)».

2006 – уперше в Україні до навчального плану Державної спеціалізованої художньої школи-інтернату 1-3 ступенів «Колегіум мистецтв у Опішному» включено навчальний курс «Основи керамології» для 7-10 класів;

Опішне – єдиний в Україні гончарний осередок, краєвиди та народна архітектура якого найчисельніше відтворені на живописних полотнах видатних українських художників;

опішненське гончарство – єдине в Україні, яке заохотило академічного художника взяти собі псевдоніми – «Опішнянський гончар» та «Гончар» (Опанас Сластьон).

Усе, перелічене вище, засвідчує, що Полтавщина вже понад століття залишається піонером творення гончарної культури України, її збереження й наукового вивчення, а Опішне цілком закономірно постає історично сформованою Гончарною Меккою України. Про це влучно висловився славетний український поет і державний діяч, Герой України Іван Драч: «Я не раз говорив уже, що якби сталася, скажімо, техногенна катастрофа і на географічній карті лишилася б одна Полтавщина, то Україна наша невдовзі, мовби той фенікс, знову б постала в своїй величі і красі. Бо є цей незвичайний край, творчо-енергетичний, воістину духовний епіцентр українського самозбереження і поступу. Саме в ньому плекалися, виколихувалися таланти світового рівня, які через віки утверджують доброчинність українства, несуть у світи як учене, так і красне слово, задушевну пісню і мелодії сердець... Саме Опішне нині є одним із наймогутніших в Україні центрів культурної самобутності, розвитку й утвердження традицій національної культури образотворення... Побувавши там кілька років тому, я був вражений розмахом поєднання глибинних джерел народної творчості з сучасним поглядом на світ. На кожному кроці там осмикуєш себе – де ти, в Америці чи Канаді, Японії чи Німеччині? І не тому, що все збудовано, зроблено, подано, як прийнято в західному світі, а тому, що працівники центру перейнялися щирою любов’ю до рідної культури, дбайливо її оберігають і творчо розвивають» (2000).

ОПІШНЕ – ГОНЧАРНА МЕККА УКРАЇНИ

Перша писемна згадка про Опішне відноситься до ХІІ століття. На території містечка досліджено городище скіфського часу «Кардашів вал» (IV–ІІІ століття до н.е.), городище роменської археологічної культури (VIIІ століття). Неподалік знаходиться одне з найбільших городищ скіфської доби – Більське. Упродовж другої половини XVII – першої половини ХІХ століття в Опішному функціонував гончарний цех. 1737 року створено першу в Україні й тривалий час найбільшу в Російській імперії Опішненську компанію селітроварних підприємств. За середньовіччя в містечку збудовано розгалужену систему підземних ходів, які планується музеєфікувати.

Городище роменської археологічної культури (VIIІ століття). За ним починалося Дике Поле і пролягав Муравський шлях

У другій половині ХІХ – на початку ХХ століття Опішне стало одним із найбільших і найвизначнішим гончарним осередком України. «Ся опішнянська кольонїя гончарів, – констатував 1911 року відомий український технолог-кераміст, уродженець Коломиї Осип Білоскурський, – своїми красивими виробами, мусить звернути на себе увагу кождого. Но рівночасно насуваєть ся на думку: чому у нас на Украінї, так россійській як і австрійській, є тїльки одна така кольонїя, котра може заімпонувати навіть західним народам?».

Ще наприкінці ХІХ століття до художнього доробку місцевих майстрів почав пильно придивлятися
і весь цивілізований світ. Їхні твори почали наввипередки колекціонувати. Відомі випадки, коли посуд
у гончарів забирали ще теплим прямо з горна. На початку ХХ століття російський консул у Лондоні повідомляв Зіньківській повітовій земській управі про нечувану популярність опішненської кераміки
в Англії й буквально благав збільшити її поставки на європейські ринки. Найбільші музеї Російської імперії, країн Європи та Америки відряджали спеціальні експедиції з метою формування власних колекцій виробів знаменитого Опішного.

У місцевому гончарстві на початку ХХ століття було зайнято більше тисячі осіб. 1894 року в Опішному відкрито першу в Лівобережній Україні земську зразкову гончарну майстерню. Донині зберігся один із будинків майстерні в стилі українського модерну, зведений 1916 року за проектом всесвітньо відомого українського мистця Василя Кричевського. Опішне – єдиний в Україні осередок традиційного гончарства, де вже більше століття розвивається гончарне шкільництво.

Саме в ті далекі часи й народилася ідея заснування Музею гончарства в самому містечку. На жаль, ця своєчасно народжена думка ще майже століття витала над Опішним. Про неї говорили вчені, художники, письменники. І не тільки говорили, а й активно збирали кращі твори гончарів. 1893 року велику колекцію глиняних виробів зібрав відомий археолог і керамолог Іван Зарецький. Вона стала основою для формування збірки кераміки земського природничо-історичного музею (нині – Полтавський краєзнавчий музей). Пізніше Іван Зарецький продовжував збирати опішненську кераміку, але вже для Російського музею імператора Олександра ІІІ в Санкт-Петербурзі. Його зусиллями на берегах Неви знайшли прихисток понад 600 рідкісних виробів, з-поміж яких – 220 мисок
(на сьогодні це найбільша в світі збірка мальованих опішненських мисок другої половини ХІХ – початку ХХ століття).

1904 року відомий російський художник-кераміст і технолог Петро Ваулін, як уже зазначалося, організував при земській гончарній майстерні в Опішному перший в Україні невеликий музей старовинних гончарних виробів, частину з яких згодом вивіз до Москви. Таким чином, зібрані в Опішному колекції гончарних виробів у містечку довго не затримувалися. З огляду на цю обставину, 1917 року Полтавське губернське земство прийняло рішення про створення там місцевого музею зі зразками старих виробів, а при ньому бібліотеки. Проте катаклізми громадянської війни перешкодили
в реалізації цих вкрай необхідних заходів. І наступні політичні події в країні ніскільки не сприяли музеє­фікації гончарної спадщини, хоча заклики до цього час від часу лунали.

Ідею створення в Опішному національного культурно-мистецького центру виношував всесвітньо відомий кінорежисер і письменник Олександр Довженко. 1954 року він записав у своєму щоденнику: «Увечері перед сном розповів своєму новому сусіду ідею створення в Києві під безпосереднім шефством уряду невеличкої групи художників-монументалістів, архітекторів, різчиків по дереву і керамістів для того, щоб, вибравши село, скажімо Опішню, і завчасно домовившись з колгоспниками, перебудувати його за кілька років так, щоб воно стало зразковим центром уваги всіх будівників, колгоспників, туристів, мистецтвознавців... Я згадав Пікассо і Леже. Що зробив Пікассо в одному глухому керамічному містечку! Се я запропоную урядові...».

1968 року вчений-філософ Леонід Сморж уперше обґрунтував необхідність створення в Опішному заповідника народної творчості. Згодом ідея створення гончарного музею відродилася в середовищі самих опішненських гончарів.

В Опішному функціонували найбільші в Україні гончарний завод «Художній керамік», що знаходився
в системі «Укрхудожпрому» (був найстарішим і найзнаменитішим гончарним підприємством в Україні), та гончарний завод «Керамік», підпорядкований «Укоопспілці». Нині там діють приватні гончарні художні майстерні відомих українських мистців, заслужених майстрів народної творчості України – Михайла Китриша, Василя Омеляненка, Миколи Пошивайла та багатьох молодих майстрів кераміки. Творчість семи гончарів відзначено почесним званням «Заслужений майстер народної творчості України» (Настя Білик-Пошивайло, Ганна Діденко, Михайло Китриш, Василь Омеляненко, Гаврило Пошивайло, Микола Пошивайло, Олександра Селюченко).

З гончарством Опішного пов’язані творчі долі відомих постатей української науки, культури і мистецтва: гончарів Федора Чирвенка, Остапа Ночовника, Івана Гладиревського та Василя Поросного; керамістів-технологів Юрка Лебіщака, Осипа Білоскурського і Петра Вауліна; художників Василя Кричевського, Сергія Васильківського, Миколи Самокиша та Опанаса Сластьона; скульпторів Єлизавети Трипільської й Леоніда Позена; письменників Андрія Заливчого, Якова Майстренка, Василя Вражливого-Штанька й Олександра Косенка; історика літератури Назара Фіялковського; керамологів Івана Зарецького, Якова Риженка, Юрія Лащука; етнографів Віктора Василенка, Михайла Русова, Федора Вовка, Костянтина Мощенка; публіциста й політичного діяча української діаспори Івана Майстренка.

Містечко стало місцем знаходження постійно діючого виконавчого органу Українського керамічного товариства – Правління.

В Опішному нині функціонують три заклади державного значення: окрім Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України, який на постсовєтському просторі аналогів не має, ще й Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному (на постсовєтському просторі, у країнах Центральної й Південної Європи аналогів немає) та Державна спеціалізована художня школа-інтернат I-III ступенів «Колегіум мистецтв у Опішному» (на постсовєтському просторі, в інших країнах Європи аналогів немає).

За словами відомого українського етнолога, директора Інституту народознавства НАН України,
члена-кореспондента НАН України, професора Степана Павлюка, «Опішне зараз стає настільки відомим, що як тільки згадують Полтавщину, то вже неодмінно виринає Опішне. Опішне набуває
якоїсь особливої значущості... Тож усі, хто приїжджає сюди із творчими задумами, з науковими прагненнями, із міркуваннями про державу, про націю, про історію, – тут вони зреалізуються» (2001).
І дійсно, упродовж останнього десятиліття Опішне стало місцем паломництва туристів, мандрівників, художників, діячів науки і культури, урядовців, численних громадян України та інших країн.
У Опішному третього тисячоліття опішуються всі, хто прагне глибше пізнати свою минувшину й позбутися меркантильності, прагматизму нинішньої доби, хто хоче сам стати творцем, хто шукає високості й сміливо відчиняє браму в майбуття. На святих гончарних пагорбах, де опочивають Великі Посвячені, святі-гончарі України, переховуються глиняні письмена українців, за якими через віки допитливі мандрівники надземних цивілізацій прочитають Книгу Буття української етнокультури.
Під височенним небом Опішного пролягла межа між минулим і майбутнім, між тлінним і вічним, між бездуховним і духовним, між провінційним і столичним, учорашнім і завтрашнім в українській культурі. Квінтесенцію історичної ролі Опішного чи не найбільш влучно сформулювали, побувавши в Опішному
в другій половині 1990-х років, славетний український поет Микола Вінграновський та посол Польщі
в Україні Єжи Бар. Перший із них писав: «Тепер я зрозумів, що все на світі з глини. І ми, і наша любов,
і наша надія!» (1995), а другий додав: «Я думав, що глину побачу, а побачив народ!» (1999).

На буревійних шляхах історії
містечко не раз дощенту спалювали чужинці,
але воно, немовби Фенікс із попелу, знову й знову воскресало,
щоразу постаючи ще потужнішим Осердям Народної Духовності.
Занепали скіфські, праслов’янські городища, завмерло середньовічне
козацьке містечко, проте не зник на приворсклянських пагорбах
Божий Дар Плекання Краси.
В найтрагічніші і найзастійніші часи вогнецвітне мистецтво
Опішненських Гончарів утверджувало Непоборність Народного Духу.
Нерукотворний Духовний Храм протистояв імперським намаганням
зруйнувати Генотип Національної Свідомості.
Інтенсивність нівелювання Основ Етнобуття – прямо пропорційна
стану гончарства: чим більше воно занепадає,
тим помітніше деградує суспільство,
тим глобальніші катастрофи загрожують планеті.
Та обставина, що Опішне й сьогодні лишається одним
із найбільших осередків ГОНЧАРСТВА в Україні, виявляє його
месіянську роль для Українського Суспільства. Саме тому усвідомлення
сакрального покликання Опішного і дбайливе плекання
головного дійства в цьому священному куточку України —
ГОНЧАРСТВА — поступово стають наріжним каменем
культурної Політики Української Держави.
Спрагло припадіть до цього Предковічного джерела Духовності Нації,
звідки незлічимими струмочками розтікається в широкий світ,
у батьківські і чужинецькі краї потужна енергетика Космічної Гармонії!
Пізнайте Благодать Спілкування з Предивним Світом Нетлінної Краси!
Гончарство – індикатор Духовного Здоров’я Нації.
Кожний Гончар – Творець, і чим більше таких Особистостей,
тим щільнішу світлоносну Ауру Суспільства вони вибудовують,
тим потужніше остання протистоїть деструктивним
космічним силам, Антидуху.
Гончарство – наймогутніша, хоча і найвтаємниченіша Твердиня
Самозбереження Нації, джерело її Поступу.
Як не пригадати тут особливе обожнення гончарства японцями!
Чи не в цьому одна з передумов становлення
й розвитку авангардної нації сьогодення?!
У поруйнованому й сплюндрованому Українському Світі
утаємничений Духовний Потенціал Опішного постає
Великоднім Камертоном, за яким найтонші почування
і діяння Українців налаштовуються на гармонійний лад.
З дня на день, через літа у віки творить Опішне
гончарський літопис українського буття.
Таїна його Величі – за сімома замками Історії.
Джерела її Сили – лише для Посвячених у Апостоли Народного Духу.
Опішне творитиме Україну і хвилюватиме нас доти,
доки залишатиметься нерозгаданою таїна його наснаги,
допоки на сторожі його джерел поставатимуть світлоносні гончарі – чарівники-царі неосяжних вершин
Людського Животворящого Вогню,
провідники Космічного Ладу.
Їхніми заповітними руками Опішне промовляє до Нас
Великомудрістю Предків.
Вслухаймося разом!

Олесь Пошивайло,
директор Інституту керамології -
відділення Інституту народознавства
НАН України,
доктор історичних наук

МУЗЕЙ-САДИБА I ВІДГУКИ I ПУБЛІКАЦІЇ I ФОТОАРХІВ I ОПІШНЕ I КОНТАКТИ

© Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному. © Юрко Пошивайло
opishne_museum@poltava.ukrtel.net