Буває,
живеш роками з людиною по сусідству, а спитай щось про
її вдачу – і надовго замислишся.
А з іншим познайомився десь на дорозі, поговорив годину?дві
й роками потім згадуєш, замість того,
щоб забути, вийшовши на зупинці. Про дві такі короткі
зустрічі я й хочу розповісти. Було це більше п’ятнадцяти
років тому, немає вже з нами цих людей – двох відомих
гончарів України. Та, кажуть, людина живе доти, доки
живе згадка про неї.
Восени 1987 року я вирішив неодмінно побувати на етнографічному
ярмарку в Пирогово. Він тоді якраз набирав сили, розголос
ішов Україною, а я хоч і мав уже виставки й публікації,
та стояв якось осторонь від загалу. Для майстра побувати
на ярмарку – означає не стільки «подивитися», скільки
«показатися». Тепер я вже напевно знаю, що треба було
зібрати кращі свої роботи й з ними їхати. І не мудрувати.
Та була ще думка зробити експозицію в пам’ять відомого
гончаря з Вінниччини Олександра Ганжі. Справа в тім,
що вже кілька років лежав у мене альбом його творів,
які викликали подвійні почуття.
Самі образи відверто не подобалися, але внутрішня емоційність,
узагальненість і монументальність скульптур (усе те,
чого не вистачало мені) захоплювали. Дуже хотілося скопіювати
або хоч попрацювати в такому ключі, але для чого? А
тут така нагода – акція на честь майстра, який уже
ніколи не з’явиться на ярмарку в Пирогово особисто.
А свої роботи я покажу наступним разом –
у мене час є.
Став робити копії творів Олександра Дорофійовича, суворо
дотримуючись ілюстрацій, але робив їх меншими за розмірами,
бо його були до 40-50 см заввишки – як потім їх везти
до Києва? На другому десятку почав усе більше відхилятися
від оригіналів, тож і підписував уже відповідно – не
«імітація твору О.Ганжі...», а «під впливом творів О.Ганжі...».
А потім пішли вже такі, що й не нагадували старого майстра
– тільки, що зроблені були з допомогою круга. От з такою,
на мій погляд, цікавою колекцією (робіт на тридцять)
я й з’явився на художній раді в Музеї народної архітектури
та побуту УРСР.
На той час без затвердження художньою радою жоден майстер,
особливо новачок, не допускався до участі в ярмарку.
І хоча я, щоб уникнути звинувачень у плагіаті, підготував
пояснювальний плакат,
де були навіть наклеєні ілюстрації творів з альбому,
копії яких я зробив, розгорілася неабияка дискусія...
Та врешті-решт рада дала «добро». Але нерозуміння мого
заходу я ще неодноразово читав на обличчях людей наступні
два дні ярмарку.
І от у суботу вранці стою зі своїми клумаками на зеленій
галявині коло ставка. На пагорбах вітряки, старі хати,
вкриті соломою. А навкруги святково вдягнені люди галасливо
вітають один одного, обнімаються, розкладають свої витвори
на столах під барвистими ятками – для них свято спілкування
вже почалося. Я поки що чужий. Це наступним разом мене
теж будуть вітати, запрошувати стати поруч, розпитувати
про справи. А натоді один із розпорядників вказує на
моє місце під яткою, де вже порається літній чоловік
з палицею, на яку при ході важко спирається. Знайомимося:
«Михайло Тодосович Тарасенко». На столі стоїть табличка:
«Заслужений майстер народної творчості». Робіт у нього
небагато. Розклавшись, Михайло Тодосович скептично спостерігає,
як я вішаю свій плакат, і неголосно, але твердо, промовляє:
«Робити треба своє». Мовчу, бо він учора був на раді,
а я вже зрозумів свою помилку – для знайомства дійсно
треба показувати своє.
Сонечко вже пригріває. Через греблю ріденькою вервечкою
тягнуться відвідувачі і розчиняються серед ярмарку.
Дивляться, розпитують, купують. Підходять і до нас,
прицінюються. Михайло Тодосович небагатослівний, але
зверхності в ньому немає. «Свищики в мене всі по карбованцю,
– каже він, – незалежно від того, який там звір. Я беру
за свист, а не за собаку, свиню чи змію (був і такий
свищик. – М.В.)». Цей чоловік – середнього зросту, худорлявий,
губи вузькі й міцно стиснуті. Такі люди нічого, ніколи
не просять, досягають усього власними зусиллями. «Людина?кремінь»
– кажуть про таких.
У житті надійний, але й вибагливий до інших. Рюмсання
не терпить. На запитання відповідає коротко: «Так, працюю
на крузі. Випалюю в горні. Глина наша, місцева. Зараз
посуд майже не роблю, все більше дріботу для ярмарків».
Помітивши, що я придивляюсь до його сукуватого ціпка,
пожвавішав:
«Це я зробив із засохлої сосонки, такий ніде не купиш».
У голосі задоволення роботою. Дійсно,
зроблено міцно й красиво. Крім повної макітри свищиків,
у Михайла Тодосовича ще десятків зо три зооморфних сільничок.
Глибока мисочка чи макітерка діаметром 8-10 см, збоку
приліплена голова тварини, яку скоріше можна назвати
казковою, аніж знайти їй аналог у житті, знизу чотири
ніжки. Секретів майстер не приховує: «Посудину роблю
на крузі, а на другий день, як глина підтугне, доліплюю
решту. Всі вони по три карбованці».
У мене торгівлі немає, стояти нудно. Пару разів бігав
подивитися, що там у сусідів. Михайло Тодосович незадоволений:
«Приїхав на ярмарок – то стій. Я за твоїм дивитися не
буду». Сказав – відрубав. Що ж, все вірно, хоча й кольнуло
неприємно. Сам він за день тільки раз відійшов хвилин
на п’ять. Навіть не сідає – стоїть, незважаючи на хвору
ногу.
По обіді глядачів значно поменшало. Є можливість розпитати
детальніше старого майстра. «Сільнички
я вдома роблю, а от свищики, коли ходжу на риболовлю.
Люблю я з вудкою посидіти. Та коли не клює – нудно.
От і беру з собою глину. В цьому я добре розумію – сам
без діла сидіти не можу. Буде риба чи ні,
а кілька карбованців на майбутньому ярмарку забезпечені».
І раптом згадує війну: «Коли наші повернулися, всіх
нас, чоловіків, забрали і зразу в Корсунь-Шевченківський
котел». Про таке я вже
чув раніше і в Григора Тютюнника читав, то й питаю:
«І не навчали нічому?» «Навчали? – здивовано. – Не переодягали
навіть. В своєму одязі цивільному й погнали в наступ.
Одну гвинтівку на трьох дали. Візьмете, – кажуть, –
як першого вб’ють». У мене – аж мороз по шкірі. Згадав
я батька, що в той саме час після звільнення Київщини
потрапив до штрафбату «за полон». Але він був офіцером,
а офіцерів близько місяця ретельно «пересіювали», вилучали
тих, хто співпрацював з німцями, перш ніж повернути
їм зброю. За цей місяць Корсунь-Шевченківський котел
перемолов кого тільки міг і сам захлинувся. «Там мене
в ногу й поранило, – продовжує Михайло Тодосович, –
з того часу шкутильгаю». Стою мовчки — що на таке можна
сказати? А спитати, чи довелося йому ту гвинтівку до
рук узяти,
язик не ворухнувся. Так досі й стоїть він у мене перед
очима – незламний вояк, людина-кремінь.
День закінчувався. Підійшов фотограф, якому цілий день
не щастило з клієнтами. Прочитав на табличках наші імена.
«Давайте, – каже, – Михайле Тодосовичу, я вас сфотографую.
Завтра буде фото». – «Навіщо воно мені, мене вже стільки
фотографували». Фотограф зиркнув на мене і пішов далі.
Я промовчав. Майстри почали збиратися і втомлено потяглися
до автобусів, до відпочинку, щоб завтра допродати, допоказати,
дорозповісти решту привезеного з дому.
*
* *
Наступним
ранком я спізнився на музейний автобус, а коли дістався
рейсовим, життя на нашій галявині вже вирувало. Моє
місце було зайняте. Приїхав ще один гончар – Іван Сухий,
із цілим возом гончарного посуду. Він приятелював з
Михайлом Тарасенком, був радий зустрічі, тому став поруч
із ним.
Для мене місце знайшлося під іншим наметом. Сусідом
виявився невисокий дідусь, одягнений буденно, але в
чистій вишиваній сорочці під піджаком. З-під напіввійськового
зеленого кашкета по-доброму блимали виразні очі. «Гаврило
Ничипорович Пошивайло з Опішного», – представився він.
Ми потисли один одному руки й заходилися розкладати
на довгому столі свої вироби, бо вже з’явилися перші
відвідувачі.
Забігаючи наперед, скажу, що для мене другий день ярмарку
в плані торгівлі мало чим відрізнявся від попереднього.
Ввічливий інтерес глядачів, обережні запитання, зрідка
щось купували. Проте у Гаврила Ничипоровича справи йшли
весело. Відчувалося, що люди його знають і раді поповнити
свої колекції його творами. Бували моменти, коли глядачі
обступали стіл у два ряди, одночасно кілька рук простягали
гроші, взамін вимагаючи той чи інший виріб. Я почав
обережно допомагати, пам’ятаючи,
що літні люди зазвичай не люблять, коли їхні гроші затримуються
в чужих руках. Проблемою було давати здачу. Маленький
свищик коштував двадцять копійок, де набрати вісімдесят,
коли переважно
дають по карбованцю? Я став умовляти покупців брати
зразу по кілька свищиків – і собі, і знайомим,
і сусідським дітям. Допомагав вибирати за бажанням голосні
свистунці або не дуже, так би мовити,
«для хати». Це подіяло, скоро переді мною вже лежала
купка монет для здачі, яка, очевидячки, не дратувала
Гаврила Ничипоровича, я теж заспокоївся.
Чесно кажучи, цінами свого сусіда я був шокований, хоча
й намагався це приховати. Усього двадцять копійок за
пташку, яка хоч і примітивна, але таки свистить, та
ще й підмальована ангобами. Скільки ж треба працювати,
щоб заробити хоча б десятку? Десь років через два я
надибав у журналі статтю про гончарний завод в Опішному.
Виявляється, в 30-х роках ХХ століття денна норма майстра,
що робив свистуни, була 250 таких пташок. Я не повірив.
Розділив вісім робочих годин на 250 – вийшло
1 хвилина 55 секунд. Спробував ліпити – ледве вклався
в 5 хвилин. За годину від напруження вже
гуло в голові. Стало зрозуміло, що за день і сотню пташок
не подужаю зліпити. А коли ж готувати глину, підмальовувати
ангобами, а коли випалювати?
От тоді я почав розуміти, що таке гончарний осередок.
Це постійне змагання багатьох людей, що живуть поруч
і через тин бачать, що робиться в сусідському дворі.
Всі намагаються зробити краще
й більше. І хоча поняття краще й більше є протиріччям,
гончарям доводиться його долати. Тому
в гончарських родинах діти вже змалечку привчаються
до роботи. Бо, ставлячи писачком лише кілька кольорових
крапочок на свищик чи миску, дитина дає можливість матері
зробити більше свищиків,
а батькові – більше мисок, і сім’я стає на крапельку
заможнішою. А якщо комусь пощастить вигадати вдалий
технологічний прийом, то тримати його в секреті треба
якомога довше, бо саме на цей час ваша сім’я матиме
перевагу над сусідами. Та все одно його розгадають і
почнуть застосовувати всі, і весь осередок поповниться
ще одним знанням, стане могутнішим у змаганні вже між
осередками. І так все життя. Постійне змагання, змагання.
Ось звідки скажені норми й мізерні ціни.
Ще в Гаврила Ничипоровича було багатенько красивих баринь,
у виготовленні яких застосовувався і гончарний круг,
і ліплення, і ритування, і малювання ангобами, а на
завершення – прозора полива, яка примушувала стримані
ангоби буяти веселковим різнобарв’ям. І це – 1 карбованець
50 копійок
за одиницю!
А ще був іграшковий посуд і індики-свистуни, розміром
з кулак десятирічної дитини. Індиками майстер був не
задоволений. «Роботи багато – ліплення, ангоби, і усього
50 копійок. Ще й поливою їх вкривав,
а вона позатікала в отвори, і багато перестали свистіти.
Ні, індиків більше робити не буду». Я зрозумів, що індики
якраз і були тією спробою майстра вибитися зі звичайного
опішненського асортименту, виокремитися з-поміж інших
майстрів, на жаль, цього разу спробою невдалою.
Так у клопотах спливав день. Коли людей було мало, я
відпрошувався пробігтися ярмарковими рядами. Повертаюся
в черговий раз, Гаврило Ничипорович каже: «Я твого кота
продав, ось гроші». Я приємно здивований, бо цін йому
не казав, продавати не просив. Він наче і не цікавився,
що там у мене стоїть
і по скільки. А от помітив, запам’ятав і допоміг при
нагоді.
Ми обмінялися адресами. «Я до вас навряд чи приїду,
– сказав Гаврило Ничипорович, – а ти приїжджай. Глини
у нас багато – попрацюєш на крузі, подивишся, як майстри
на заводі працюють».
Не склалося поїхати. Не довелося вже більше й побачитися.
Але в пам’яті той перший ярмарок залишився назавжди.
Два дні. Два майстри. Два характери. Дві різні долі,
які на мить торкнулися моєї
й полетіли далі, кожна своїм шляхом, залишивши в серці
яскраву згадку.
Де ти, фотографе? Я хочу мати фото на спомин! Немає
фотографа. Не пішов у нього бізнес у Пирогово
в перший день, то на другий він уже й не з’явився.
|
