ПЛАКАТ МОЖНА ПРИДБАТИ В МИСТЕЦЬКІЙ КРАМНИЦІ НАЦІОНАЛЬНОГО МУЗЕЮ-ЗАПОВІДНИКА УКРАЇНСЬКОГО ГОНЧАРСТВА В ОПІШНОМУ

Відвідайте
Меморіальний музей-садибу всесвітньо відомої гончарки
ОЛЕКСАНДРИ
СЕЛЮЧЕНКО

 

Відвідайте
НАЦІОНАЛЬНИЙ
МУЗЕЙ-ЗАПОВІДНИК
УКРАЇНСЬКОГО ГОНЧАРСТВА
В ОПІШНОМУ


Матеріали розширеного засідання науково-методичної ради
Музею гончарства в Опішні 18 червня 1988 року

// Українське гончарство: Національний культурологічний щорічник.
Науковий збірник за минулі літа /Упоряд. Олеся Пошивайла. – Київ-Опішне:
Молодь-Українське Народознавство, 1993. – Кн.1. – С.461-488

1 I 3 I 4 I 5 I 6 I 7 I 8 I 9 I 10 I 11
Пошивайло Є.Д.
- Я хочу сказати про наше прекрасне Опішне. В нас у Опішньому золоті майстри, гончарі, кравці, в нас на весь світ усі люди. Наше Опішне славилося завжди садками, людьми робочими, талантами. Я згадую, як завод колись робив, які були у нас майстри. Один хоче хорошо зробить, а другий хоче ще краще робить. Вони були дружні. Піде кожний до горна, подивиться до своєї роботи. А воно, де хорошеньке,
у глаза тобі лізе. А де плохе - думаєш, ти плохо зробив, давай стараться! А чого ж ми тепер занедбали Опішню? Чого ми забуваємо отаких золотих майстрів? Невже ви хочете, щоб про них ніколи не згадали? Історія вам ніколи не простить, якщо ви не зробите в Опішні музею. У нас прекрасні майстри; Сидять гончарі по один бік і по другий, гончарують і співають, як чаєчки заведуть. Веселі. Прийдуть, один одного питають: ти що купив на базарі? А тепер чогось;, молоді, як вам сказати, одказуєтесь один від одного. Ще молоде, а воно постриба трошки, буде тоже старе. Так і я стрибала. Так усі стрибають.
Що ж це буде, якщо нашим робочим не зробить музею, щоб вони там були, щоб жінки подивилися,
що вони не забуті (гончарі). Бувало таке, що нам на заводі шість місяців не давали зарплати, трудне було врем'я, але ми не кидали свого заводу.

Люди добрі! Отакі були люди. Чому ж ви такі тепер невидержані? Чого ж ви цураєтеся один одного, чого ж ви отак не зрощуєтесь докупи, що давайте нам як гарно робити? Чого ж ви забуваєте ту людину, яка хоче зберегти, щоб воно не впало, щоб його не заховали?! І я скажу, що якщо не зробите музею - вам історія ніколи не простить! Ніколи! Ніколи! Ви сьогодні живете, будуть ще жити ваші діти, будуть ходити в музей.

За двадцять років скільки вже людей перейшло в наш домашній музей! І всім я стараюся розказати,
як я ще в „Кустарю" робила. Я кожній дитині хочу іграшку дати. І люди приходять до нас щодня.
Чого ж ви не стараєтеся, щоб вони до мене не ходили: я музей свій здам. Чого ж вони не стараються, щоб швидше музей був?! Скільки ж іще год вони будуть тягти той музей? Скільки год?! Б'ють вікна
в нашого віку прекрасній майстерні. Пооддирали дошки, - що заб'ють, оп'ять иооддирають. Де ж ділися ми всі? До чого ж опустилися? Раніше гончар і дома гончарував. У нього хатка маленька, тинок.
Він перескочив до сусіда й балакає. А тепер понастроювали отакі забори і виглядають з-під заборів,
щоб наче людини не бачити.

А ви старайтеся, до людей ідіть! І щоб музей у Опішні був.
Бо інакше історія не простить!

 


© Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному. © Юрко Пошивайло
opishne_museum@poltava.ukrtel.net

Hosted by uCoz