Сьогодні,
в обідню пору, був відкритий філіал Державного музею-заповідника
українського гончарства в Опішному — Меморіальний музей-садиба
потомствених гончарів, подружжя Гаврила Никифоровича
і Явдохи Данилівни Пошивайлів. Колись, йдучи до себе
в Міські Млини, я ніколи не обминав цю стару, обкладену
цеглою і вкриту шифером, хату на краю селища, неподалік
від кладовища, де мене завжди вітала радісними вигуками
Явдоха Данилівна, а худе, часто вкрите сірою щетиною
обличчя Гаврила Никифоровича осявалося усмішкою. Мене
там завжди пригощали усим, що було кращим на той час,
і завжди в тій хаті між нами точилася довга і приязна
розмова.
До літа 1968 року я ще не був знайомий з подружжям Пошивайлів,
хоча це прізвище неодноразово чув (я часто перебував
у колі гончарів, і серед них у мене було немало друзів
і знайомих). Від них я і почув історію, яка стала однією
з гончарських легенд, а мене підштовхнула до знайомства
з Гаврилом Никифоровичем та Явдохою Данилівною. А йшлося
ось про що.
У середині шестидесятих років всесвітньо відомий італійський
кінорежисер де Сантіс неподалік від Опішного, під Диканькою,
знімав свої фільми — «Вони йшли на схід» і «Соняшники»
— зі славетною Софі Лорен у головній ролі. Одного разу
де Сантіс з групою кіномистців завітав до опішненського
заводу «Художній керамік». Тоді ще була не піднятою
«залізна завіса», іноземців у Опішному ніколи не бачили,
тому ці відвідини викликали великий переполох не лише
на заводі. Ясна річ, що ні технологією,
ні умовами праці, ні приміщеннями адміністрація похвалитися
не могла. Провівши гостей по всих дільницях виробництва,
адміністрація під кінець показала їм кімнату взірців,
яку чомусь називали «музеєм». Те, що італійці побачили
тут, викликало у них захоплене здивування. Особливу
увагу де Сантіса і його супутників привернули фігурки
жінок, що символізували радянські республіки. Через
перекладача італійці попрохали, щоб їх познайомили з
«маестро» - автором цих виробів. Цим «маестро» був Гаврило
Никифорович . Його буквально «висмикнули» із-за гончарного
круга, і, не попередивши для чого, привели в кімнату
до італійців. Перед ними постав уже немолодий, середнього
зросту, худорлявий і сутулуватий чоловік, з худим і
зарослим сірою щетиною обличчям, на якому були
по-дитячому чисті голубі очі і величенький вислуватий
ніс. На голові «маестро» ледве трималася старенька кепка,
з-під якої вибився невеликий сіренький чубчик, темний
фартух, а голі по лікті руки були в глині. Італійці
кинулися до гончаря тиснути руки і стали кричати: «Браво,
маестро!». Гончар почав пручатися, кажучи: «Та в мене
ж руки в глині...» На це де Сантіс відказав: «У вас
золоті руки, маестро! Ваші руки на вагу золота!».
Коли ми вже добре заприятелювали з Гаврилом Никифоровичем,
я під час його роботи в цеху запитав його, чи було насправді
таке. Він саме сидів за кругом, зосередившись над виробом,
і неохоче відповів: «Та, було...» А через хвилину, враз
пожвавішавши, додав: «Знаєш, оточили вони мене, за руки
хватають, щось ґелґочуть, усміхаються, а мені якось
аж невдобно...»
З літа шістдесят восьмого року я в подружжя Пошивайлів
став своєю людиною. Під час відпусток
я часто бував у них, ми подовгу гомоніли на різні теми,
і я не переставав дивуватися їхній мудрості, таланту,
безмірній доброті і душевній щедрості. Сьогодні я дуже
жалкую, що мало записував наші розмови, їхні судження
про життя, людей, кераміку. І все ж у мене є всі підстави
висловити свої думки про них.
Ми вже неодноразово згадували цих славетних майстрів
гончарської справи, тому я зупинюся лише
на деяких моментах їхнього життєвого шляху і деяких
рисах їхнього характеру.
Гаврило Никифорович народився в родині гончарів з глибокими
історичними коренями, яка знаходилася в стані розквіту,
вважалася на той час досить заможною за рахунок майстерності
в роботі
і успішного збуту продукції. Явдо-ха Данилівна ж походила
з дуже бідної багатодітної сім'ї, де батьки померли
дуже рано, а діти були розібрані в найми, у тому числі
і в гончарські сім'ї. Явдоха Данилівна згадувала: «Осталось
нас сім душ дітей. Трьох позабирали люди. Мені добре
з сестрою попалось,
а брату погано. Воно і нам нелегко було: і глину міси,
і дітей гляди, а їсти — так куліш зварять на три дні».
З раннього дитинства Явдоха Данилівна бачила багато
горя і зламаних доль, пережила злидні, втрати, розчарування.
Але вона, завдяки генетично закладеному оптимізму і
силі волі, не впала духом, не деградувала як особистість,
а своєю твердістю і мужністю не дозволила собі впасти
морально, не дозволила загинути в собі всьому доброму
і цінному. Вже заміжньою, у періоди негараздів і нещасть,
голодоморів і утисків, вона не падала духом, а проявляла
тоді благорозум-ність, явивши собою взірець поведінки
для чоловіка та дітей. І не тільки. Усе, що прийшлося
їм пережити і подолати, свідчить,
що вона володіла багатим і могутнім характером, вродженим
даром лідера, яким вона ніколи не зловживала. Явдоха
ливу і святу функцію як хранительниці сімейного вогнища,
берегині, шиї,
яка повертала в необхідні моменти голову (чоловіка)
в потрібний бік. Вона отримала владу в сім'ї
не шукаючи її, а чоловік відмовився від неї тому, що
у всьому повністю покладався на свою дружину,
не відчуваючи при цьому ні свого приниження, ні втрати
свого авторитету в сім'ї. Більше того, Гаврило Никифоро-вич
неодноразово говорив мені, що «жінки в сім'ї старші,
- їх треба слухати», з чим я
не погоджувався. «Е ні, - твердив він своє, - жінки
у всьому беруть верх. Як жінка захоче, так і буде».
Серйозна і мудра, там де було необхідно Явдоха Данилівна
водночас була веселою і розважливою
жінкою, як тепер кажуть, «комунікабельною» і «контактною».
Усі, хто з нею працював і спілкувався, відзначали цю
рису її характеру. Сама її присутність вносила пожвавлення
і сприяла атмосфері дружби
і приязні. Відома в минулому малювальниця Паша Петрівна
Біляк, згадувала: «Там, де Дуся,
там завжди сміх і веселощі. Не раз було принесе на роботу
макітру вареників або велику миску
слящонів і пригощає всіх, примовляючи: «на тобі», «і
тобі на», «ну, і ти бери», «бери і ти, Зіна,
якщо в тебе совісті немає» (бо Зіна таки була уредною
і Дуся її не любила)». Все це Явдоха Данилівна переносила
і в своє подружнє життя, де неминучі суперечності і
різні приводи для незгоди. Гаврило Никифорович якось
сказав мені: «Воно ж не один характер. Але якби був
один, то було б погано.
Є люди, ще полаються і не балакають, дмуться одне на
одного з тиждень. А Дунька, і я так само,
зразу ж забалакаємо одне до одного. А це і харашо, що
зла не держимо. А то Наталка глуха (сусідка. — Л.С.)
надметься і лізе на рожен, або вийде, на хвіртку обіпреться,
подивиться на тебе і не поздоровкається».
Гостинність Явдохи Данилівни перевершувала будь-які
уявлення про це. Вона завжди була рада гостям, у тому
числі і нежданим, і ніколи нікого не випускала з хати
без пригощання, виставляючи на стіл усе, що було на
той час найкращого і найдобрішого. Коли я одного разу
зайшов до Пошивайлів зі своїми київськими знайомими
і став вибачатися за те, що не попередив, Явдоха Данилівна
відповіла:
«То ж добре, що люди до нас йдуть. Поки ми живі, хай
ходять». І тут же заходилася нас пригощати.
А коли в 1989 році в Музей приїхали два норвежці-кера-місти
і відвідали Пошивайлів, Явдоха Данилівна примусила їх
сісти за стіл і з лише їй властивою гостинністю й теплом
стала пригощати їх домашньою ковбасою, смаженою рибою,
першими і другими стравами, примовляючи при цьому: «Може
вам і каші гречаної? З молочком? І сливок покуштуйте
гнічених. Добрі сливки! їжте, діти, їжте...» Норвежці,
ще не старі люди, ніяковіли, пробували відмовитись,
але з цього нічого не вийшло. Потім один із них сказав
через перекладача, що у нього аж у душі потепліло від
такої гостинності і уваги, і що в них такого вже давно
немає, бо кожен живе тільки сам для себе.
З такою ж щедрістю Явдоха Данилівна ділилася і своїм
талантом малювальниці. А була вона однією
з кращих серед жінок цієї професії. Коли я одного разу
став розпитувати Гаврила Никифоровича,
хто ж у Опішному кращі малювальниці, він неохоче відповів:
«Хто-зна!..» А після невеликої паузи додав: «Краще моєї
баби мені ніхто не вгодить». Його вироби майже завжди
розписувала Явдоха Данилівна. Якщо інші провідні малювальниці
ревно оберігали свою майстерність від наслідування
з боку молодих, то Явдоха Данилівна навпаки була рада
навчити й інших. Вона говорила:
«Ото у людини немає свого, то хай бере у другого. Оце
сажа-ли малювати макітри за моїм малюнком,
а я і радію, на душі стає якось світло, коли бачу, що
мій орнамент подобається. Може хто і краще за мене малює,
а приїдуть практиканти, то кажуть: показуй їм, Пошивайло.
То я і показую їм. Що мені, жалко, чи що? Треба ж молоді
у когось вчитись. Я думаю так: художник - це картина,
а кераміка -
для усіх людей. Для всіх хватить, то чого ж ховатись?
Сама я не вмію в других перезнімати
(копіювати, наслідувати. - Л.С). Я малюю так, як сама
бачу. Як я звикла, так і малюю. Воно моє,
але не треба з цим ховатись, бо в могилу з собою його
не забереш. Якщо Зіна відвертається так,
щоб не бачили інші, то я навпаки, сідаю так, щоб дивилися.
Мені ото, як в мене хто переймає,
то аж радісно стає на душі. Думаю, значить я добре роблю
і людина може в мене повчитись,
що я не даром стільки років робила. Людей треба підіймати,
щоб чули і знали, що одне робить краще,
а
друге гірше. А то всі сидять і думають: навіщо воно
мені нужно — шана одна».
Явдоха Данилівна дуже переживала за опішненську кераміку,
особливо в останні роки, коли вона явно занепадала,
а виробництво втратило ту атмосферу «артільності» й
солідарності, яка раніше була
в роки її роботи на заводі. Якось відвідавши новий корпус
заводу «Художній керамік», вона мені з гіркотою в голосі
сказала: «Добре, що я перед смертю побачила яким є пекло».
А вже в останні місяці свого життя, конкретно 14.08.1993
року, коли я завітав до Явдохи Данилівни, на той час
уже вдовиці, вона майже зразу після вітання, з обуренням
і з гіркотою в голосі стала розповідати: «Таке роблять,
що стид і срам. Нікуди не годиться. Гидко в руки взяти.
І робити нікому. Ніхто не хоче. Зайшов один дядько подивитися,
як гончарюють, а в цеху тільки одна дівчина. Він їй
і каже: «Як же це получається, що ти тут одна робиш,
а на горі (на другому поверсі) шість сидять за паперами?»
І я оце заходила. Так одна в коротенькій юбці, як нагнеться,
то і жопу видно, а двоє лежать собі,
як на пляжі. Хіба так треба робити? Я було, коли даже
пісять припече, не іду, бо за цей час глечик можу розписати.
І за свій виріб так вболіваєш, що біжиш дивитися на
полиці, чи не пересох, або до горна,
чи не потріскався після обпалу. І після другого обпалу
стараєшся свій виріб побачити. Якщо не получається,
то душа болить, а як вийде гарне, то співати хочеться.
Робити було інтересно і весело. Один із гончарів було
як заспіває прямо за станком «Ой, горе тій чайці...»,
то аж мороз іде за спиною,
а серце завмирає. Різних пісень співали, а от ця була
найкраща. Раніше люди робили і співали. Погано жили,
а співали. А тепер гребуть собі у двір, відгородились
від інших височенними заборами і сопуть
за ними мовчки. Або ж лаються... Всі люди стали сердиті,
як собаки. Бо і наверху брешуть і лаються.
Ото люди беруть з них приклад. Треба мирно жити, радіти
одне одному. Багато люди переймають через телевізор:
там одна лайка й гризня. І голі жінки. Ну, куди ото
годиться? Раніше хай тільки парубок поцілує дівчину,
так вона йому очі видере. А тепер хоч телевізор і не
включай. Стидоба одна».
Явдоху Данилівну засмучувало падіння моралі не тільки
серед молоді, втрата духовних цінностей, перекоси і
пережими в духовному процесі вже незалежної України.
Коли 27 квітня 1992 року,
у понеділок, ми з її внуком Олександром і з однією з
її невісток сиділи у Явдохи Данилівни, по радіо якраз
транслювали пасхальну службу, вона, звертаючись до нас,
сказала: «Мені не нравиться оце.
То були хрести з церков знімали, ікони палили, церкви
розбирали, а тепер тільки і чути церковні проповіді
і співи. Воно вже й через чур... Навіщо це робити? Хіба
від того стане краще жити або людина стане святішою?
Бог повинен сидіти ось тут (показує на свої груди),
у душі. Я от в Бога вірю,
але не люблю, коли про нього тільки й балачок. Скільки
є таких, хто про Бога тільки й балакає,
а совісти немає зовсім. Бо Бога у нього немає в душі».
Щиро і пристрасно Явдоха Данилівна вболівала і за Музей
гончарства, який засновувався і будувався
в основному зусиллями її внуків, Олександра і Юрія.
Малограмотна жінка, вона однак толково
і по ділу виступала в підтримку цієї справи навіть на
наукових конференціях, що відбувалися
в Опішному, виявляючи неабиякий ораторський хист. Такою
ж щирою і пристрасною була вона
і в питаннях художньої творчості, проявляючи при цьому
виняткову неупередженість і принциповість.. Навіть щодо
свого чоловіка, Гаврила Никифоровича. Я був свідком
такого епізоду. В двадцятих числах серпня 1986 року,
після пригощання, ми втрьох гомоніли в кімнаті-музеї.
Явдосі Данилівні впала в око величезна декоративна теракотова
таріль, зроблена Гаврилом Никифоровичем. Виріб, чи при
сушінні, чи при випалюванні, як кажуть, «повело» і він
деформувався. Явдоха Данилівна взяла його
в руки, і рішуче сказала: - Діду, воно нікуди не годиться.
Дивись, воно все перекривилося. Дід дещо знічено і невпевнено
відказав: - Хай. Постав, воно може ще виправиться. Явдоху
Данилівну така відповідь обурила, і вона з гіркотою
в голосі сказала: - Ех, діду-діду! Перевів ти свою кваліфікацію
і опозорив свою фамилію! Як тільки тобі не стидно до
такого дожити! І хряснула таріллю об підлогу так, що
вона розлетілася на дрібні шматочки. Дід з образою в
голосі, але не дуже сердито, лише буркнув:
- Якби ти сама його робила, то б не била. Попробуй його
зробити... - Так треба ж як слід його робити, щоб людям
не стидно було в очі дивитись! - відказала на це Явдоха
Данилівна.
У цілому ж Явдоха Данилівна першість в гончарюванні
визнавала за Гаврилом Никифоровичем
і за нагоди прилюдно озвучувала це. Вона було говорила:
«Поки діда, поки й хліба», що жінки дуже розумні, доки
при них є чоловіки, а без них хай попробують жити. А
мені якось сказала: «Оце в мене троє синів. Усіх я їх
люблю і не дай Бог якщо хто з них умре, то буде мені
велике горе. Але коли вмре Гаврюша, то я цього не переживу,
я також помру». Дійсно, після смерті Гаврила Никифоровича
Явдоха Данилівна вже не жила, а доживала. Вона вже не
хотіла жити, а бажала смерті. Особливо після того,
як вона скалічилась і вже не могла ходити. Коли я, приїхавши
з Києва, 12 січня 1994 року зайшов
до її сина Миколи, де вона після скалічення лежала,
вона зраділа моєму приходу і сказала, що вже стала перепитувати
людей за мене: «Впала на слизькому на вулиці, не можна
було й поворухнутись -
так боліло. Тепер вже сиджу. Пробую ходити. Та жити
вже не хочеться. Пора вмирати. Ні другим спокою, ні
собі радості. Хвати. Нажилася... Знаєш, хотіла вже повіситись
або задушитись, та позорити невістку і сина не захотілось,
розголосу на все Опішнє... Ти приїдеш на мої похорони?»,
- на завершення запитала вона мене. Поховали Явдоху
Данилівну 30 квітня 1994 року, і я, на правах «родича»,
поцілував її холодне чоло і поклав на могилу великий
букет червоних тюльпанів. Мертвих я,
за винятком своєї матері, яка померла 20 грудня 1987
року, нікого не цілував...
Явдоха Данилівна пережила Гаврила Никифоровича трохи
більше, ніж на три роки. Фізично.
Але морально, духовно вона без нього вже не могла жити.
Це був той рідкісний випадок, коли чоловік
і жінка пронесли свою любов через усе життя, ні разу
не зрадивши своєму першому почуттю
і не збочивши з сімейного шляху. Коли 21 липня 1978
року, перебуваючи в Києві, Гаврило
Никифорович ночував у мене, я його запитав, коли і як
вони познайомились. - З вісімнадцяти років, - відповів
він. — За руку взяв і привів до себе. Хочеш, розкажу
як я женився? І не чекаючи моєї згоди
(а було вже дуже пізно), став розповідати:
- Женився я дуже інтересно. Гончарювати я почав з дитинства.
Коли став парубкувати, то вже міг усе робити. А Дуньку
було прошу, щоб порисувала те, що я зробив. Вона ото,
щоб ніхто не бачив, прийде вечером і порисує. Ходив
я до Дуньки, душа до неї аж горить. А тут моя тітка
совітує Катерину.
Ну, дядько і повіз мене свататись до Катерини. їдемо,
а душа в мене мліє за Дунькою. Я їй перед
цим сказав, що мене сватають за Катерину. А Дунька сказала:
«Ну що ж, якщо сватають, то женись». Приїхали ми до
батьків Катерини домовитись про весілля, а моя душа
сумує за Дунькою, серце моє болить. І хоч мати Катеринина
сказала, щоб я переночував у них і переконався, що Катерина
дівчина,
я не захотів. А тепер моя баба каже, що я не хотів її
брати, бо була бідна. А воно було не так: моя мати якраз
говорила: «Бери Дуньку, вона сирота, а роботяща і весела».
Явдоха Данилівна, 5 жовтня 1990 року, коли я відвідав
Пошивайлів з письменником Іваном Власенком
і пішла розмова про їхню молодість і одруження, сказала:
- А Гаврюшина мати мене не хотіла,
бо я була бідна, а вони багаті. Хороший вони робили
посуд і купували його в них гарно... Коли я вийшла заміж,
то вже так годила свекрусі, щоб вона мені не дорікала
бідністю, але вона всерівно була недовольна».
Самою долею судилося їм поєднатися і пройти разом довгий
і нелегкий життєвий шлях за всієї різниці їхніх характерів,
а може якраз завдяки їй, бо вони доповнювали один одного,
складаючи щасливе нерозривне ціле.
Гаврило Никифорович був доброю, тихою і лагідною, сором'язливою
людиною, в характері якої до старості збереглися риси
дитячої чистоти і безпосередньості, щирості і чесності.
Але це не заважало йому часом проявляти рішучу твердість
і принциповість, волю і хоробрість. Про це свідчить
і орден «Червоної зірки», який він одержав у війну за
врятування пораненого командира. Показово, що й на війні
ця добра людина виконувала наймилосерднішу функцію —
воїна-санітара. Покладаючись у всіх домашніх і сімейних
ділах на Явдоху Данилівну, всіляко допомагаючи їй і
не цураючись будь-якої роботи по господарству, Гаврило
Никифорович усе-таки був, насамперед, гончарем-художником.
Саме в цьому було його покликання і саме тут він самоутверджувався
як особистість і відчував свою гідність. Дар художника-кераміста,
майстра-гон-чаря найвищого класу йому передався, можна
сказати, генетично: він продовжив справу свого роду,
відомого своїми виробами ледве не з сімнадцятого століття.
У всьому, що відносилося до гончарства, кераміки, ремесла
в подружжі лідирував Гаврило Никифорович, хоча ніколи
цього не домагався і не показував. За кругом, під час
ліплення він працював самозабутньо, натхненно, не шкодуючи
ні сил, ні здоров'я, ні часу. Відпрацювавши на виробництві,
він поспішав додому, щоб знову сісти за круг, ліпити,
творити, насолоджуючись самим процесом гончарювання
й ліплення. Явдоха Данилівна ще за життя Гаврила Никифоровича
розповідала:
«Було йде з роботи зимою, і несе під рукою глину, завернуту
в куфайку, щоб не замерзла. А сам іде роздягнутий».
Як майстер кераміки він завжди прагнув до вершин майстерності
і, насамперед це, приносило йому радість і духовне задоволення.
«Зробиш інколи — серце радіє, а не полупається, то аж
досадно, - говорив він мені. — Коли ще кустарювали,
Різник добре випалював по-чор-ному. Так я йому заплатив,
щоб він мені показав
як це робити. Довго в мене получалось. Було виймеш зверху,
а воно гарне. А далі ще краще. То така
від цього радість, що не замітиш, як і вихва-тиш все
до дна, хоч воно і гаряче. А от далі з путі збився.
Стало погано получатись».
Іншим разом, коли я запитав його, чи не важко йому працювати,
він відповів: «Робота важка, коли душа не лежить до
неї. А як є інтерес, то і не важко. Тоді забуваєш все,
тільки б робив собі і робив».
Вимушений багато років працювати на виробництві і тиражувати
вироби, Гаврило Ники-форович вишукував будь-яку можливість
для творчості і, як істинний художник, постійно був
у творчому пошуку, осудужував будь-який плагіат: «Якщо
перехватиш, - говорив він, - то все-рівно не таке буде.
Треба щоб воно саме з тебе вийшло. Коли ж хто буде говорити:
оте не таке, ось так треба робити, то воно нічого не
буде».
Вже будучи немолодою людиною, Гаврило Никифорович не
полінувався піти пішки за шість кілометрів до Ворскли,
де розкопав смітник біля колишньої гончарні, приніс
звідти цілий клунок битого посуду, черепки, і довго
тішився своїми «трофеями», захоплюючись тонкістю черепка,
орнаментами, формами.
Уже перебуваючи на пенсії, Гаврило Никифорович зі своєю
дружиною майже щодня ходив допомагати заводу, не тільки
тому, щоб заробити чи того, що поряд: це, насамперед,
була потреба органічна
і необхідна для підтримання життєвого тонусу, робота,
яка багато в чому була сенсом його життя.
Якось, жаліючи змореного роботою за кругом Гаврила Никифоровича
— роки все-таки давали про себе знати, — я порадив йому
зайнятися якимось легким і приємним, і «чистим» ділом,
на що той мені
рішуче відповів: - Ні, моє діло - глина. Так часом захоплює,
ночей не сплю.
З роками погіршувалося здоров'я Гаврила Никифоровича,
заслаб, став гірше бачити. Звичайно,
це позначилось і на якості виробів. Коли він, під час
відрядження в Музей народної архітектури
та побуту України в Києві, гостив у мене наприкінці
липня 1978 року і я йому показав ті його вироби,
які мені були подаровані в перші роки нашого знайомства,
він їх не визнав за свої і був дуже здивований цим:
«Зараз я уже не зроблю, їй-богу...», - з сумом у голосі
сказв він і аж перемінився на обличчі.
Я став заспокоювати його, говорити, що треба йому лише
посидіти спокійно, робити не поспішаючи,
не соромитись окулярів, і все буде гаразд. Дід не став
суперечити і зовні заспокоївся. Але було видно,
що побачене дуже схвилювало його і надихнуло на роботу.
Гаврило Никифорович сказав, підбадьорившись: «Сьогодні
ж вечером привезу глини і буду робити заготовки на вироби».
Та здоров'я Гаврила Никифоровича, і так слабке від багаторічної
роботи з глиною, і від всього пережитого, з роками все
більше тануло. Поступово згасав і його життєвий тонус,
інтерес до природи, рибалки, яку він так любив, до людей,
в яких розчарувався, порядків, які стали царювати
і на виробництві, і в суспільстві.
Якось у розмові він мені з сумом у голосі сказав: «Жити
стало неінтересно. Не знаєш для чого живеш. Діти, і
ті не приносять радості. Робити нічого не хочеться.
Оце б по рибу поїхати, так і черв'яків
не хочеться копати. Не знаєш, що буде завтра. Поговорити,
і то ні з ким. А от раніше було багато інтересних, а
то і химерних людей. Природу перепаскудили. Треба жити
в злагоді з природою.
Дивитися на неї і жити. Є в природі день і ніч, так
повинно бути і для людини. А то видумали електричество
і сидять до півночі, або роблять. Або чимось марнують
час: телевізор дивляться
або горілку п'ють. А це проти природи. Воно ж недаром
зроблено так, щоб стільки-то було світло,
а стільки-то - темно. А ми живемо не по природі. А цього
ж не треба робити. Не можна так. Воно даром не мине».
Чим далі, тим більше смутку було на обличчі і в голосі
Гаврила Никифоровича. Чимось тужливим
стало віддавати в їхній хаті і на подвір'ї, хоча з достатком
стало краще, та і з дітьми, внуками не гірше, ніж у
людей.
Невесело, хоча і з присутністю багатьох посадових осіб
і гостей з Полтави та Києва пройшов ювілей восьмидесятиліття
Гаврила Никифоровича, а сам він мав вигляд хворої слабкої
людини. Після поїздки
з працівниками музею на куток «Яри» за експонатами він
захворів і сидів за столом нещасний
і жалюгідний, голова його була пов'язана якимось шматком
тканини, сам худющий і неголений,
схожий на помираючого Донкіхота з відомих ілюстрацій
французького художника Доре. А влітку дев'яностого він
виглядів зовсім кволим, ходив дрібненькими кроками,
а колись рухливе обличчя
з очима, в яких завжди іскрився гумор, стало якимось
непорушним, а погляд відстороненим і неживим. 5-го жовтня
того ж року я підстриг Гаврила Никифоровича. Він залишився
задоволеним:
— Гарно підстриг. Не так, як в парикмахерській. Кожну
волосинку перебрав. Оце, мабуть,
послідній раз підстриг. Трохи подумавши, добавив: —
Ні, мабуть ще разів два підстрижеш...
Але більше не прийшлося мені підстригати Гаврила Никифоровича.
Вже від'їжджаючи в Київ,
я 24 жовтня зайшов попрощатися з Гаврилом Никифоровичем
і Явдохою Данилівною. Зупинивши машину, я зайшов у хату.
Явдоха Данилівна була десь надворі, а Гаврило Никифорович
лежав
у передній кімнаті на лаві одягненим в фуфайку, в шапці
з опущеними вухами, взутий у валянки, безсило звісивши
ноги, і весь — уособлення немощі й безсилля. Я запитав
його: - Що, погано вам, Гавриле Никифоровичу? Він відповів
ледве чутним голосом: - Погано. Я не став більше нічого
казати,
і попрощався з ним, знаючи, що бачу його востаннє, і
вже будучи в Києві, з дня на день чекав
з Опішного сумної звістки.
У багатьох народів не прийнято говорити погано про померлих,
а правитель Афін Солон ще в VII ст.
до н.е. видав закон, що забороняв погано говорити про
померлих. І за християнською релігією, недоречно виставляти
до померлих ті ж самі вимоги, що й до живих. Та подружжя
Пошивайлів своїм життям, поведінкою, вчинками заслужило
добру пам'ять і добре слово, повагу і шану. Я впевнений,
що і в Опішному, і скрізь, де їх знали, не знайдеться
людини, яка б згадала щось негоже в їхній
поведінці і вчинках. Це зовсім не означає, що вони в
усьому були бездоганними. Звичайно, Гаврило Никифорович
і Явдоха Данилівна були людьми і ніщо людське їм не
було чужим. Були і в них помилки, недоліки і слабості.
Немає людей виключно «білих», як і виключно «чорних».
Але це був той випадок, коли недоліки є лише продовженням
достоїнств. З впевненістю можна говорити, що вони прожили
своє життя достойно, як щодо один до одного, своїх дітей
і внуків, так і щодо інших людей свого фаху, гончарювання.
Обоє самовіддано і безкорисливо служили музі мистецтва
і ніколи не зраджували їй, незважаючи на численні перешкоди
і негаразди. Нерідко вони терпіли утиски і образи у
себе на заводі. Особливо від цього страждав м'якосердечний
і вразливий Гаврило Никифо-рович. Явдоха Данилівна розповідала:
«Було прийде Гаврюша з роботи і плаче. Питаю: чого плачеш?
Знову обідив Трохим Назарович? «Ну, а то ж хто ще...»
- відповідає він крізь сльози». Але попри все вони обоє
здійснилися
не тільки як особистості, батьки, але і як художники.
Вони знали собі ціну як майстрам кераміки і намагалися
все своє життя бути гідними цього свого покликання.
Не гроші і не слава були важливими для них, а честь
художника і добра пам'ять людей.
Пам'ятаю, в сімдесят першому році, коли ми з Петром
Ганжею, тоді головним художником опішненського заводу
«Художній керамік», були в гостях у Гаврила Никифоровича
і Явдохи Данилівни, і стали дорікати їм за те, що вони
даром роздають свої кращі вироби часом зовсім стороннім
і випадковим людям, тоді як дехто з провідних гончарів
бере за свої вироби добрі гроші і має про себе пресу,
Явдоха Данилівна відповіла: «Хай пишуть, хай багатіють.
А гроші - то таке: приходять і відходять.
А так люди помнять, що був такий худий гончар - Поши-вайло.
Оце, скаже, ваше у мене є. Пам'ять людей - це набагато
краще, ніж гроші».
Звичайно, вони також, як і всі, бажали достатку і комфорту,
але все це не було для них самоціллю.
В своєму житті вони керувалися насамперед ідеалами Добра
і Краси, являючи собою взірець доброзичливості й милосердя.
Обоє завжди були готові піти назустріч людині, яка переживає
труднощі
і страждає, допомогти словом і ділом. Милосердя й доброта
були в крові цих людей.
«Коли в сорок першому наші гончарі йшли на війну, -
розповідала Явдоха Данилівна, - я кожному дала по карбованцю
і сказала. Оце, хлопці, щоб повернулися ви з війни і
обов'язково віддали мені. Ні один
з них не повернувся».
Подружжя Пошивайлів було серед небагатьох людей, які
відвідували хвору і одиноку Олександру Селюченко, підтримуючи
її, насамперед, морально. Явдоха Данилівна, за свідченням
Параски Біляк, закрила очі померлій при ній славетній
майстрині.
В одне з моїх відвідувань, а саме 5 жовтня 1990 року,
Явдоха Данилівна, поскаржившись на роки
і здоров'я, стурбована станом Гаврила Никифоровича,
сказала: «...Погано залишатись в старість одному. Тут,
у сусіда, жила бабуся, їх близнят гляділа. Було лущить
насіння і складає зернята у дві купки.
І все біля воріт молодих з роботи виглядає, бо скучно
їй одній. То я її до себе покличу, нагодую, волосся
розчешу. А вона хоче чим-небудь віддячити: то двір підмітає
в нас, то яблука збирає, то курей кормить. І до мене
якось тулиться. І я до неї так звикла, що коли вона
вмерла, так вроді кусок серця у мене відірвало, так
боліло».
Моральні якості цих людей були основним їх багатством
і основною спадщиною їхнім нащадкам. Власними зусиллями
вони обоє за життя досягли пошани і визнання, самі поклавши
початок свого безсмертя і доброї пам'яті не тільки в
рідні. Своїм життям, поведінкою, вчинками вони стали
взірцем для інших, а заздрість і неприязнь декого з
недоброзичливців померли раніше за їх: ніх носіїв. Незважаючи
ні на що, можна говорити, що Гаврило Никифорович і Явдоха
Данилівна відведений долею вік у цілому прожили щасливо,
і їхньому щастю можна б було позаздрити навіть тоді,
коли кожен з них лежав
на смертному одрі. Бо прощатися з ними прийшли не тільки
родичі і друзі, але й численні земляки,
не тільки опішненці, але й приїжджі з інших міст їхні
друзі і шанувальники їхнього таланту і їхньої людяності.
Щасливі вони були й тим, що виростили трьох хороших
синів і дочекались цілої низки
внуків і правнуків, залишили після себе велику художню
спадщину, а головне - добру пам'ять.
|
