|
24
липня 1999 року в мистецькому житті Гончарської столиці
України сталася визначна подія. Там було відкрито Меморіальний
музей-садибу гончарської родини Пошивайлів.
У невеличкому будиночку, по вулиці Заливчого, 63, ще
донедавна жили Явдоха і Гаврило Пошивайли
— славетні опішненські малювальниця і гончар. Сусіди
і колеги по роботі з любов’ю говорили на Гаврила Ничипоровича
«Зачинатель», пошановуючи цим старійшину гончарського
рукомесла Опішного. Разом із дружиною він сповна віддав
себе глині і не було в містечку іншого гончаря, хто
б до останнього дня життя не випускав із рук «святу
землицю».
І Явдоха Данилівна до останнього подиху жила гончарством.
Переживала за його невдачі і щиро раділа кожному, хто
мав успіхи в осягненні таїни глини. Навіть за кілька
місяців до відходу в інші світи, тяжко хвора, вона жила
гончарством, брала папір, фломастери чи олівці й наносила
на папір гончарські орнаменти.
Їхня хата завжди була відчиненою для людей. Тому і йшли
вони туди, щоб відчути велику любов до глини, до високого
мистецтва гончарювання.
Явдоха Пошивайло знала про плинність усього сущого матеріального
на землі, а тому прагнула якомога довше зберегти в людській
пам’яті спогади, уявлення про гончарські здобутки Опішного
ХХ століття. Саме тому в середині 1970-х років вона
прийшла до усвідомлення необхідності формування домашнього
музею гончарних виробів, основу якого склали твори родини.
Пізніше колекція стала поповнюватися керамікою інших
майстрів Опішного, виробами місцевих гончарів кінця
ХІХ-початку ХХ століть.
З особливою турботою Явдоха Данилівна вишукувала традиційну
вишивку — рушники, скатертини,
які дбайливо вивішувала на стінах, покривала столи.
Таким чином їй вдалося зберегти багато перлин народного
мистецтва полтавського краю.
Її оселя в провінційному містечку відігравала таку ж
патріотичну, україностверджуючу роль,
як і знаменитий столичний музей Івана Макаровича Гончара
в Києві. Музей для Явдохи і Гаврила Пошивайлів був філософською
категорією, символом і способом збереження й примноження
кращих набутків гончарства. Музей — як генератор національного
культу гончарства, музей — як резерват непорушних гончарських
канонів, без яких немає українського гончарства — унікального
явища світової культури.
Родинний музей гончарства Пошивайлів ще за часів радянського
тоталітаризму став осередком уславлення народного мистецтва,
своєрідним форпостом українського духу. До нього йшли
відвідувачі гончарської столиці в пошуках пракоренів
рідної культури, їхали іноземні делегації, щоб краще
пізнати українську культуру.
Напевно, в Опішному немає жодної людини, кого б образили
необдуманим словом чи поступком Явдоха
і Гаврило Пошивайли, хто б тримав на них образу. Їхнє
життя було подібним до житія святих, вони обоє були
великими праведниками. Тому не випадково Фонд міжнародних
премій імені Миколи Касьяна посмертно пошанував життєвий
подвиг Гаврила Пошивайла спеціальною відзнакою «За життя,
гідне людини».
Усього було на їхньому життєвому шляху. І радість і
невдачі. Довелося пережити революції, радянські економічні
експерименти, голодомори, репресії, воєнні лихоліття.
Гаврило Пошивайло пізнав страхіття війни на фронтах
Другої світової, був контужений, поранений. Були голодні
роки, місяці без хліба і заробітної плати в гончарській
артілі, але ніколи, ні за яких повсякденних негараздів,
вони не нарікали на вибір долі і самопосвяту глині.
Вони продемонстрували всім оточуючим взірець відданості
гончарству. Їхнє життя — величний акт самопожертви в
ім’я одухотвореної глини. Для Гаврила Пошивайла гончарний
круг не рипів, а співав, відлунював радістю народження
безлічі горняток, глечиків, макітер, куманців, тарілей
тощо. З рук Маестро виходили також класичні свистунці,
барині, козаки, вершники, зооморфна скульптура. Не було
в опішненському гончарстві чогось такого, що б не зумів
зробити Гаврило Пошивайло. І не просто зробити, а викрутити
на крузі чи виліпити, вклавши в ті творіння всю широчінь
власної душі, наснаживши їх високими людськими почуттями.
А за давньою опішненською традицією твори гончаря мусили
пройти через руки ружини-малювальниці. Саме вона оживляла
бездоганну посудну чи скульптурну форму, примушувала
її вигравати барвами веселки, звеселяючи душу користувача,
створюючи настрій святковості, урочистості. «Краще,
ніж моя баба, мені ніхто не вгодить» — говорив Гаврило
Ничипорович (зі слів Леоніда Сморжа, професора; Київ).
Уміло застосовуючи власні прийоми формотворення та декорування
Гаврило та Явдоха Пошивайли залишалися вірними опішненським
традиціям, стверджуючи цим невичерпну енергію пракоренів.
Вони підсвідомо відчували «своє» і щонайменше звертали
увагу на запозичення з інших культур.
Це особливо відчувається у формах посуду, декоративній
скульптурі, розписах.
Коли Гаврило Пошивайло сідав за круг, час немовби зупинявся.
Ця мить заворожувала кожного. Гончар творив красу, схилившись
за гончарним кругом. Він не просто працював, він — народжував
диво. Довгими вузлуватими пальцями Гаврило Ничипорович
ледь торкався грудки глини, і вона вмить перетворювалася
на чарівний виріб, а гончар брав нову грудку і розпочинав
знову таїнство творення.
Усі стояли і з нетерпінням чекали коли майстер зупиниться,
після чого їхні руки (особливо дитячі) неначе магнітом
притягувалися до сирої, ще «живої» глини. Вони ніби
занурювалися в невідому субстанцію потужної животворної
енергії.
Якось Явдоха Данилівна жартома сказала: «Отак і живемо
з гончарним кругом біля ліжка», а далі цілком серйозно:
«бо бува і вночі приходить до тебе дивовижна думка,
тоді потихеньку встаєш, тягнешся до глини, починаєш
спілкуватися з нею... Оно мій уже вісімдесятку здолав,
а ще бере в руки глину і потрошки ліпить. Ліпить і ще
живе... А ми з чоловіком після пенсії, робили ще шістнадцять
годків. Хоч і платня була мала, а все одно ідеш, бо
приємно, що ти людям потрібна... Нічого не робити —
то не життя» (Володимир Качкан. Жива глина: Мандрівка
в минуле та сьогоднішнє Опішного. — Опішне: Українське
Народознавство, 1994. — С.150).
Кожен, кому довелося хоча б раз зустрітися з цією жінкою,
відчув на собі тепло її душі. Явдоха Данилівна була
не лише доброю дружиною, вірною подругою й порадницею,
а ще — надзвичайно цікавою жінкою. У ній поєднувалися
і господиня і мудрець, і художник і народний філософ.
Це визнають усі, хто знав майстриню. Вона завжди могла
дати пораду, допомогти. А гостинність
її була неперевершеною!
Їхня домівка була енергетичним центром великого роду.
Вона притягувала дітей, онуків, сусідів, знайомих, перехожих.
Часто вони приходили сюди, самі не розуміючи навіщо,
а йшли звідси одухотворені та «умиротворені». Гостей,
найперше, садили за стіл, частували, потім показували
домашній музей і обов’язково що?небудь дарували на пам’ять.
Безліч творів розійшлися по світу з рук щедрих господарів!
«Яка свята земля в Опішному! Та таких місць у світі
небагато! Ціле село художників... Черепки — це щось
святе! Зустрічалася з родиною Пошивайлів. Саме вони
навчили багато чому, навчили спілкуватися з дітьми.
Руки цих людей робочі... Ця родина, ці люди — Гаврило
та Явдоха — вони взяли в своїх батьків те, що не зрівняється
ні з якими багатствами, вони взяли коріння в своїх батьків
і передали своїм дітям.
І те коріння добре тримає стовбур, який наростає зараз
на ньому, і ті гілки важкі. І велика пам’ять цим людям...»,
— згадує Галина Редчук, художник-педагог із Опішного.
Після смерті чоловіка самотньою чайкою залишилася Явдоха
Данилівна. «Чому воно так буває.
От я залишилася одна, пішов від мене мій дідусь. Що
ж, діти вже розпоряджені, онуки теж, а я — сама». Ходила
допомагати синові Миколі розмальовувати посуд, — не
могла сидіти без роботи. Так і минав час.
Рівно через три роки, три місяці, три дні полетіла
її душа на крилах любові до свого чоловіка, де вже навіки
вони разом.
У середині 1970-х років московський кореспондент однієї
всесоюзної газети після перебування в Опішному і знайомства
з творчим доробком Пошивайлів, вніс у заголовок статті
назву «Від Опішного
до Парижа», яка означала як величезну творчу спадщину
Явдохи Данилівни і Гаврила Пошивайла,
так і експонування його творів на безлічі різних виставок
— від обласних, полтавських, до міжнародних, у найбільших
європейських столицях.
Справу батьків нині натхненно продовжує старший син
Явдохи і Гаврила Пошивайлів — Микола.
Він єдиний із когорти славетних опішненських гончарів,
членів Національної спілки художників України, хто аж
до виходу на пенсію працював не в творчій лабораторії
заводу «Художній керамік»,
а в цеху, за гончарним кругом. Саме він відродив традицію
виготовлення знаменитих фляндрованих мисок. Нині Микола
Пошивайло — Заслужений майстер народної творчості України,
лауреат Всеукраїнської літературно-мистецької премії
імені Івана Нечуя-Левицького, викладач Колегіуму мистецтв
у Опішному.
Цікавий і дещо несподіваний напрямок діяльності родини
Пошивайлів виокреслився, починаючи з 1980-х років. Онуки
Явдохи і Гаврила Пошивайлів стали на шлях наукового
вивчення і популяризації гончарства, започаткували своєрідну
родинну школу в керамології.
Зокрема:
— Олесь Пошивайло, доктор історичних наук, досліджує
етнологічні проблеми гончарства, працює генеральним
директором Державного музею-заповідника українського
гончарства в Опішному,
є упорядником і науковим редактором Національного культурологічного
щорічника «Українське Гончарство»; втілює в життя пророчі
слова бабусі: «... не зробиш музею в Опішному, — немає
тобі повороту нікуди. Історія тобі ніколи того не простить.
Трудно. Але нічого немає без труднощів, якось переживете.
Треба робити усе, щоб музей таки став на ноги... Не
здавайте своєї батьківщини, діти!...» (Володимир Качкан.
Жива глина: Мандрівка в минуле та сьогоднішнє Опішного.
— Опішне:Українське Народознавство, 1994. — С.151).
— Ігор Пошивайло, кандидат історичних наук, досліджує
етнологічні проблеми світового гончарства, працює завідувачем
відділу Музею Івана Гончара в Києві;
— Юрко Пошивайло, історик, художник, працює директором
видавництва «Українське Народознавство» в Опішному,
яке готує до видання літературу з найрізноманітніших
проблем українського і світового гончарства, народознавства;
книги в його художньому оформленні
й художньому редагуванні відзначені нагородами престижних
наукових форумів.
Саме домашній музей гончарської родини Пошивайлів слід
вважати зародком, ініціатором створення
в Опішному Національного музею гончарства. Саме там,
на вулиці Заливчого, 63, народжувалися основні ідеї,
пов’язані із заснуванням, розбудовою і утвердженням
гончарської скарбниці України,
а молоді люди, які ставали на шлях возвеличення рідного
рукомесництва, наснажувалися вірою
в праведність і необхідність розпочатої справи, благословлялися
пречистою любов’ю Двох Гончарських Душ один до одного
і обох — до глини. А напутніми словами для усіх подвижників,
ратаїв гончарської ниви були схвильовані слова Явдохи
Данилівни: «Історія вам ніколи не простить, якщо ви
не зробите
в Опішному музею... Ви сьогодні живете, будуть ще жити
ваші діти, будуть ходити в музей.
За двадцять років скільки вже людей перейшло в наш домашній
музей! І всім я стараюся розказати,
як я ще в «Кустарю» робила. Я кожній дитині хочу іграшку
дати. І люди приходять до нас щодня.
Чого ж ви не стараєтеся, щоб вони до мене не ходили:
я музей свій здам. Чого ж вони не стараються, щоб швидше
музей був?! Скільки ж іще год вони будуть тягти той
музей? Скільки год?! Б’ють вікна
в нашого віку прекрасній майстерні. Пооддирали дошки,
— що заб’ють, оп’ять пооддирають.
Де ж ділися ми всі? До чого ж опустилися? Раніше гончар
і дома гончарював. У нього хатка маленька, тинок. Він
перескочив до сусіда й балакає. А тепер понастроювали
отакі забори і виглядають з-під заборів, щоб наче людини
не бачити. А ви старайтеся, до людей ідіть! І щоб музей
у Опішному був.
Бо інакше історія не простить!» (Матеріали розширеного
засідання науково?методичної ради Музею гончарства в
Опішні, 18 червня 1988 року // Українське Гончарство:
Національний культурологічний щорічник. Науковий збірник
за минулі літа. — Київ-Опішне: Молодь-Українське Народознавство,
1993. — С.474-475).
Збігає нестримно час і вже привітна домівка Пошивайлів
сама стала меморіальним музеєм.
Дивляться зі стін полотнами зіниць народні картини,
уквітчані кілковими рушниками. Зігріває душу різнобарв’я
керамічних витворів. А з фото на стінах — проникливий
погляд Явдохи і Гаврила Пошивайлів, які немовби запитують:
«А як же вам живеться, дітки? Чи не занедбали рідне
Опішне,
чи є музей і гончарі при ньому?»...
На відкриття музею-садиби прийшли численні гості, жителі
Опішного, сусіди Явдохи і Гаврила Пошивайлів, учасники
ІІІ-го Всеукраїнського симпозіуму монументальної кераміки
«Поезія гончарства на майданах і в парках України».
Відкрив гончарську скарбівню селищний голова Віктор
Риженко. Учасники урочистостей говорили про старійшин
роду; почули голос Явдохи і Гаврила Пошивайлів, збережений
на магнітофонній плівці; оглянули інтер’єри музею-садиби,
які й донині залишаються такими, як і за життя славетних
митців; покуштували пироги, спечені Любов’ю Пошивайло,
і якими так охоче пригощала Явдоха Данилівна всіх, хто
переступав поріг її привітної оселі.
«Відродження народних храмів — це чудово, геніально!
Цей двір — наша святиня, наша культура... Земля страждає,
що немає таких людей. Ступаючи на цей двір, відчуваєш
спілкування з цими людьми,
з родом, і набираєшся духовної сили. Саме сьогодні велика
робота — відродження всього того святого!», — сказав
під час відкриття музею-садиби відомий художник-кераміст
із Василькова Михайло Денисенко.
Завершився день вечором-пошануванням до 90-ліття від
дня народження Явдохи і Гаврила Пошивайлів у Центрі
розвитку духовної культури.
Меморіальний музей-садиба гончарської родини Пошивайлів
постав у Опішному за вирішальної підтримки Управління
культури Полтавської облдержадміністрації в особі його
керівника, Заслуженого працівника культури України Петра
Карповича Бондаревського. Саме покровительство цієї
людини над мистецькою долею Опішного визначило стрімке
утвердження гончарської столиці України впродовж останніх
півтора десятків років, від створення Музею гончарства
(1986), через заснування Меморіального музею-садиби
Олександри Селюченко (1987), Державного музею-заповідника
українського гончарства (1989) — до відкриття Меморіального
музею-садиби гончарської родини Пошивайлів.
У добру путь ще одному осередку духовності українства!
|
