Зі
щемом у серці і хвилюванням згадується 1979 рік, коли
чимала родина Пошивайлів ще була
у повному складі, коли батько й син хотіли надати свої
твори з домашнього музею на виставку,
а мати з плачем їх затуляла пеленою своєї широкої бабусиної
спідниці... Отакими вони були –
Гаврило Ничипорович, Явдоха Данилівна та їх син Микола
– одного літнього дня 1979 року.
Лише за другим заїздом працівників Будинку народної
творчості та Полтавського краєзнавчого музею,
і лише після дуже підвищеного голосу на сльози матері
Миколи Гавриловича, Явдоха Данилівна здалася й ми благополучно
завантажили чималий «пазик» десятками й сотнями баранів,
тарілей, вершників, биків, посудин для вареників і борщів,
ваз і вазочок, баринь і куманців, сметанників і горщиків
–
та хіба все можна перелічити!
Щасливо сфотографували (Микола Безнос) біля тину господаря
з виробом, господиню з «Грушею»
на тлі рушників, молодого (вже біля 50 літ було) нащадка
Миколу біля гончарного круга і за кілька
днів дружню родину Пошивайлів було запрошено в Полтаву
на першу в житті і творчості персональну виставку своїх
робіт. Зблиски фотоспалахів, квіти, мікрофони, як нині
кажуть, засоби масової інформації настільки вразили
й розчулили берегиню роду Явдоху Данилівну, що вона
від імені своїх «мужчин» пообіцяла частину експонатів
з виставки передати Полтавському краєзнавчому музею
після закінчення вернісажу. Так і сталося. До закуплених
музеєм десятків кращих творів додалися й інші десятки
робіт, які й утворили нам сьогодні оце диво – виставку
в Полтавському краєзнавчому музеї (25.03-25.04.2004)
з нагоди 95-річчя від дня народження Гаврила Ничипоровича
Пошивайла.
Ось чому при згадці про ті далекі роки в душі – і щем,
і радість, і захоплення, і глибока вдячність долі, що
звела й дала можливість працювати в один час, а інколи
й разом з такими прекрасними людьми,
як родина Пошивайлів. Коли ж додати до цього, що я десятки
років (хлопцем у післявоєнні роки) проходив повз їхньої
хати в сусіднє село Міські Млини, а далі – на Лихачівку,
де жив мій дідусь Кіндрат Ковіка (та ще коли Гаврило
Ничипорович розповів, що він знав особисто мого дідуся,
бо виписував «ліс» на хату в лісничого Ковіки), ця родина
стала для мене рідною.
Ми часто зустрічалися і в Полтаві, і в Опішному, нерідко
чаркували (бо Явдоха Данилівна ніколи
не випустить з хати, не нагодувавши), обговорювали виставки
і твори, ситуації на заводах «Художній керамік» і «Керамік»,
де працювало подружжя, привозив до їхнього домашнього
музею гостей з Москви і Польщі; там же познайомився
у свій час з їхнім земляком із Міських Млинів і другом
сім’ї – майбутнім професором філософії Леонідом Сморжем.
Якось за столом Гаврило Ничипорович похвалився: «Чого
воно так ноги болять? І покрутив гончарного круга мабуть
хвилин 30-40, – а вони болять!». Я, з усмішкою сорокарічного,
на питання питанням:
А скільки ж вам років, мов?.. «Та, сімдесят. Ну, так
що ж ви хотіли?!», – Гаврило Ничипорович похитав головою.
А я значно пізніше зрозумів, як воно буває, коли тобі
під сімдесят.
Дякую за науку і пам’ять!
Щасливий пригадати вашу добру й сердечну посмішку, Гавриле
Ничипоровичу.
Спасибі за ваше вічне мистецтво – мистецтво глини, мистецтво
вогню і глибокомудрої душі!
У
день 95-х роковин від дня Вашого народження свої думки
записав Віктор Фурман, голова Полтавського обласного
осередку Національної спілки майстрів народного мистецтва
України.
Вічна слава Вам і шана, великий Майстре!
|
