|
Народився Гаврило Ничипорович 25 березня 1909 року в
Опішному, в стародавній українській гончарській родині,
майстри якої згадуються в літературі з другої половини
ХVІІІ століття.
До гончарювання долучився ще змалку — в батьківській
хаті. Учився в Опішненській школі майстрів художньої
кераміки, працював у артілі, а згодом на заводі «Художній
керамік».
Та розповідь про Гаврила Ничипоровича неможлива без
згадки про його найліпшого порадника, помічника та вірного
друга — дружину Явдоху Данилівну (06.03.1910–27.04.1994).
Та це й не дивно, адже називали їх гончарним дуетом:
Він — майстер гончарного круга, а Вона — малювальниця
від Бога.
Завод «Художній керамік» став для Гаврила Ничипоровича
та Явдохи Данилівни другою домівкою.
Усе життя це прекрасне подружжя віддало праці в гончарстві.
Перебуваючи на заслуженому відпочинку, вони майже щодня
ходили на завод іще майже 16 років! Та не задля того,
щоб заробити:
там була стихія гончарського життя, мила їхньому серцю.
Гаврило Ничипорович був неперевершеним майстром гончарювання.
Глина стала сенсом усього його буття. Коли гончар сідав
за гончарний круг і той починав крутитися, усе навколо
зачаровано зупинялося, споглядаючи таїнство, що діялося
довкола. Його руки пестили, чаклували, заклинали святими
порухами невеличку кульку нашої рідної землі — грудочку
глини. Руки вміло випрошували
в цієї дивовижної субстанції нового життя, злету, любові.
Під руками Маестро глина співала пісню, дихала... Звучали
форми, образи... Здавалося, що в ці миті майстер народжує
диво. Складалося враження, що й руки гончаря були немовби
виліплені з глини; вони ніколи не старіли, а лише інколи
втомлено й задумливо лягали на коліна, пригорнувшись
одна до одної, щоб трошки відпочити.
Коли руки відпочивали, мозок переповнювався новими ідеями.
Часто Гаврило Ничипорович сідав за гончарний круг, який
стояв поряд з ліжком, посеред ночі й творив, насолоджуючись
самим процесом гончарювання чи ліплення.
Він
був універсальним майстром, що добре знав і вмів відтворити
всі різновиди асортименту, принципи декорування місцевої
кераміки. Не цурався і «звіриного світу». Саме Гаврило
Ничипорович уперше на опішненській землі розробив групові
композиції на теми ярмарків, надавши їм виразної пластичності
та гармонії. Одвічно милуватимуть українців його неперевершені
композиції: «На ярмарку», «Куми», «Солоха і Дяк», «Возний»,
«Біля криниці», «Троїсті музики», скульптури «Бандурист»,
«Тарас Шевченко», «Козачка», «Хата», «Левик», «Бик»
та багато-багато інших.
За життя гончар створив тисячі прекрасних глиняних творів,
які, за давньою опішненською традицією, мусили пройти
через руки дружини-малювальниці. Саме вона наповнювала
їх святковістю, уквітчувала різнобарв’ям квітів посудину
чи скульптурну композицію. Явдоха Данилівна писала по
сірій глині досконало й швидко. Ескізи мальовок народжувалися
миттєво. Як тільки легко й невимушено з-під її руки
лягали на глиняні вироби традиційні орнаменти — квіти,
виноградна лоза, риби, птахи! Дуже раділа, коли її орнаменти
копіювали: «Ото у людини немає свого, то хай бере у
другого! Оце сажали малювати макітри за моїм малюнком,
а я і радію, на душі стає якось світло, коли бачу, що
мій орнамент подобається. То я і показую їм. Треба ж
молоді у когось вчитись...» — говорила Явдоха Данилівна.
За визначні здобутки у творенні традиційної кераміки
в 1970 році Гаврило Ничипорович став членом Спілки художників
України, а в 1971 році був відзначений почесним заванням
«Заслужений майстер народної творчості УРСР»; у 1998
році посмертно нагороджений Золотою медаллю Христа-Спасителя:
«За життя, гідне людини». За свої праведні труди заслужено
отримав не одну подяку, грамоту, почесні дипломи, золоті
медалі виставок та фестивалів.
А ще жодного року всесвітньо відомий Сорочинський ярмарок
1970-1980-х років не обходився без Гаврила Ничипоровича
та його дивовижних робіт. Збігалися люди до місця, де
сидів гончар, щоб подивитися на таїну творення глечика,
макітри чи свистунця, а майстер немов дитя, радів з
того,
що люди хочуть побачити, відчути своїми руками чарівний
шматочок глини.
З роками здоров’я гончаря згасало, що позначилося на
його нестимному прагненні до гончарювання.
За рік до відходу у Вічність Гаврило Ничипорович виніс
гончарний круг з кімнати, мовляв, що той уже своє відкрутив,
але й надалі продовжував ліпити свистунці, барині, скульптурки.
І не було в містечку жодного майстра, який би до останнього
подиху не випускав з рук «святу землицю».
Після смерті чоловіка (24 січня 1991 року) Явдоха Данилівна
почувалася дуже самотньою. Адже були вони з вісімнадцяти
років разом і стали відтоді єдиним цілим. Тому й не
жила господиня, а просто доживала решту земного життя.
Напевно, є певна символіка і в тому, що вона відійшла
в інші світи,
до свого «Гаврюші», рівно через три роки, три місяці
і три дні (24 квітня 1994 року).
Домівка родини Пошивайлів завжди була відчиненою для
людей, тому і йшли вони туди, щоб відчути велику любов
до глини, до високого мистецтва гончаротворення. Мабуть,
немає жодної людини
в Опішному чи за її межами, кого б образили необдуманим
словом чи поступком Явдоха та Гаврило Пошивайли, хто
б тримав на них образу. Гостинність господарів перевершувала
будь-які уявлення
про хлібосольність. Вони завжди були раді гостям, у
тому числі й несподіваним, ніколи й нікого
не випускали з хати без пригощання, виставляючи на стіл
усе, що було на той час найкращого
і найсмачнішого. І завжди дарували який-небуть глиняний
витвір на згадку.
Явдоха Данилівна була закоханою в усе прекрасне й тонко
його відчувала. Тому й уболівала за збереження прабатьківських
духовних скарбів. Усе напитувала в односельців то вишитого
рушника,
то скатертину, то ікону чи народну картину, тобто все
те, що було приречене на загибель, на людське забуття.
Для домашнього музею господиня відвела найбільшу і найсвітлішу
кімнату, в якій дбайливо розвісила рушники, картини
та зі смаком відібрала кращі вироби Гаврила Ничипоровича.
Пізніше збірка поповнювалася мистецькими творами старшого
сина Миколи, котрий пішов гончарними шляхами батька.
Музей для родини Пошивайлів був символом і способом
збереження й примноження кращих набутків гончарства.
І прибували до їхньої оселі численні екскурсії, закордонні
делегації, щоб відчути дух українського прекрасного,
який завжди був присутній у цьому дивовижному Храмі
Гончарства. Тому й не дивно, що з їхньої оселі згодом
постав Меморіальний музей-садиба гончарської родини
Пошивайлів, де в недоторканому вигляді зберігаються
речі побуту, що оточували цю родину впродовж багатьох
років.
Любили й поважали Гаврила та Явдоху Пошивайлів односельці
та численні гості селища. Усього було на їхньому шляху.
І горе, і радість. Пережили революції, радянські економічні
експерименти, репресії, зазнали тяжкі роки голодомору
та війни. Та в цілому прожили вони щасливо. І раді були
тому, що виростили трьох синів, дочекалися онуків та
правнуків, а головне — залишили добру, невмирущу пам’ять.
Згадати теплим словом гончарний дует під час відкриття
виставки до Центру розвитку духовної культури Національного
музею-заповідника українського гончарства в Опішному
прийшли односельці, гості селища, знайомі цієї великої
родини. Спогадами про Гаврила і Явдоху Пошивайлів ділилися
Віктор Фурман — голова Полтавського обласного осередку
Національної спілки майстрів народного мистецтва України,
Василь Омеляненко і Михайло Китриш — заслужені майстри
народної творчості України, лауреати Національної премії
України імені Тараса Шевченка, Григорій Гринь — народний
майстер, голова Опішненського осередку Національної
спілки майстрів народного мистецтва України та багато
інших учасників вернісажу. Вшанувати своїх предків зібралася
вся родина Пошивайлів: діти, онуки
та правнуки, які прибули з усієї України, і навіть із
далекої Нової Зеландії.
Аудіовізуальна студія українського гончарства, що діє
при Національному музеї-заповіднику українського гончарства
в Опішному, підготувала задушевний кінофільм про життя
і творчість цього прекрасного подружжя. Мабуть, не було
жодної людини в залі, на очі якої б не навернулися сльози
туги під час його перегляду.
У виставкових залах експонувалися гончарні твори з фондових
колекцій Національного музею-заповідника українського
гончарства в Опішному. Зі стіни на учасників цього хвилюючого
дійства пильно вдивлялися патріархи опішненського гончарства
– Гаврило і Явдоха Пошивайли, завдячуючи прекрасним
олійним полотнам відомого полтавського живописця Валерія
Мозка. А на подіумах пишалися барині, півні та інша
зооморфна скульптура; милувала око вишукана колекція
мисок, тарелей, глечиків, куманців, ваз, зроблених з
великою любов’ю та майстерністю...
Виставка пройшла в теплій атмосфері, але залишила на
серці гіркий смуток, адже Великих Українських
Гончарівників нині так не вистачає поруч з нами!
|
